Цифровий, або Brevis est - Страница 14

К оглавлению

Рибалка зняв крислатого капелюха й уклонився.

«Вітаю тебе, Міністре».

«І тобі привіт, добра людино».

«Є розмова».

Арсен спітнів. Пальці бігали по клавішах:

«Про що нам говорити? Ти — рибалка, а я — державний діяч».

«Про віртуальних собак, які ніколи не зраджують. Про Інтернет-клуб «Магніт»… Та хіба нема про що?»

Арсен поклав пітну долоню на мишку. Один клац — і картинка згорнулася. Не стало Міністра біля фонтана, не стало рибалки зі знайомим лицем. Там, між колон з жовтуватого мармуру, Міністр розтав у повітрі… Легкодухо.

Арсен обрубав зв’язок. Що сталося? Кілька секунд на оцінку ситуації. Чим це нам загрожує?

Усім.

Гарячий піт на його спині скрижанів. Ну чому тепер? Саме тепер, коли Міністр такий уразливий?! Але ж Максим не просто знає, хто грає Міністром, він знає, де цей гравець живе. Справжнє ім’я. Адресу. «Залучай свою службу безпеки…»

Полудень, неділя. Спокійно, спокійно. Запанікував — отже, пропав. Він, можливо, мене шантажуватиме. Доведеться відкуплятися. Гроші є. Інша річ, що йому не вистачить цих грошей — він захоче шантажувати мене вічно. Хто він такий? Спокійно, чимось доведеться жертвувати, щоб не втратити все. Ех, якби в мене справді була служба безпеки…

Стукнули у двері. Арсен здригнувся. Зазирнула мама з телефоном у руці:

— Тебе.

У мами припухли повіки, запали щоки, але вигляд вона мала на диво молодий — наче літня земля після грози. Син був удома, під крильцем. Тепер вона його нікуди не відпустить.

Онімілими пальцями він узявся за слухавку:

— Алло.

— Не панікуй, Арсене, — тихо сказав знайомий голос. — Я не з цих. Навпаки, можу прикрити, якщо буде треба. Давай у реалі зустрінемось — є розмова.

* * *

— Хто ви?

— Кажи імені «ти». Коли мені кажуть «ви», я почуваюся старим чиновником. З лупою на комірі.

Арсен поперхнувся.

— Е-е-е… Хто ти?

— Мене звуть Максим. Я працюю на одну серйозну контору. Щиро кажучи, я її очолюю.

Максим сидів, розвалившись, за столиком у кав’ярні — ще небритіший, із запаленими очима, в розстебнутій жовтій куртці з червоними нашивками на рукавах. Під курткою виднівся потертий зелений светр. Люди, що очолюють серйозні контори, так не вдягаються, не сидять ночами в Інтернет-клубах і не велять підліткам звертатися до себе на «ти».

У маленькій кав’ярні «Агат», звідки видно було вікна Арсенової квартири, крутилися під стелею два ледачі вентилятори. Картина над столиком зображала білу чашку, намальовану в абстракціоністській манері й тому схожу на затонулий пароплав. Під раму давним-давно заповзла зелена мошка — та так і лишилася там, муміфікувалася, тільки крильця стирчали.

— Я, серед іншого, виловлюю в мережі цікавих людей, складаю психологічні портрети віртуалів. Недавно мене зацікавив такий собі Міністр з «Королівського балу — 4», — Максим поклацав запальничкою, милуючись вогником.

— Тут можна курити, — сказав Арсен.

— Я не курю. Курці вмирають молодими. Занадто успішні гравці — теж. Ти підставився, коли заліз у мережу з клубу. Ура: ця помилка врятувала тобі життя.

— В якому сенсі?

Арсенові було важко говорити: язик задерев’янів і переповнював рот, наче юрба маршрутку в годину пік. Він узяв зі стола чашку з охололим чаєм і наказав руці не тремтіти.

— У тому сенсі, що я тебе знайшов перший, — м’яко сказав Максим. — А не вони.

— Як я знаю, що ти — це не вони? І… хто вони такі?

Клац — над запальничкою здійнявся довгий язик полум’я.

— Вони б не стали з тобою розмовляти. Промацали б, довідалися, хто такий, потім вивезли б у ліс і замочили. А перед тим перехопили б персонажа, щоб використати.

Арсенова рука з чашкою все-таки здригнулась. Максим задоволено примружився:

— Це не дитяча гра, от. У «Королівському балу» останнім часом крутиться така грошва, що ой-ой-ой… За Квіні грає четверо, і курирує їх відома в бізнес-колах особа. А ти — ти прогулюєш школу, тиняєшся по Інтернет-клубах і торгуєш цуценятами?

Арсен мовчав.

— Я правду кажу? Доктор Ветті — це теж ти?

— Що тобі треба? — Арсен відчув себе загнаним у кут. — Від мене?

— Ти сам.

— У якому сенсі?!

Голосніше зазвучала попсова пісенька з білого динаміка над головою. Голосно сміялися дві тітки за столиком навпроти. За барною стойкою впала й розбилася склянка.

— На жаль, я не людожер, — оголосив Максим, — і, на щастя, не педофіл. Ти мені цікавий як гравець.

— Я?

— У свої чотирнадцять сопливих літ ти професійно маніпулюєш людьми. Он як талановито відпрацював з Темним Блазнем: вирахував, купив і підставив Варяга. Якби з тобою грали за правилами — ти переміг би без питань. Але в них інші правила й інша гра. У цій грі прибити школяра — однаково, що стерти програму з диска.

— Ти грамотно мене залякуєш, — сказав Арсен. — За твоїм планом, я маю розм’якнути й кинутися до тебе по допомогу.

Максим знову клацнув запальничкою. Вогник підсвітив його гостре, у дводенній щетині лице:

— Арсене, ти тільки не нервуй ся. Розслабся, прошу тебе. Я, як гравець, за тебе сильніший, це природно, я досвіду маю більше. Ти вибач.

— Усе правильно, — Арсен раптом охрип. — Я зрозумів… я вже розм’як і кинувся по допомогу. Ти мене виручив… заступився… і я дозволив одвезти мене додому, прямо попід вікна… Вікна світилися… Батьки ледь не збожеволіли… Який же я ідіот.

Максим кивнув:

— Це не ганебно. У реалі ти шмаркач, що цілком природно. Але в грі дуже вправний, CruelHamster. Навіть я спершу за тобою побігав, і тільки потім, не без зусиль, вичепив.