Цифровий, або Brevis est - Страница 23

Батьки три дні пересіювали договір крізь сито, радилися з юристами й не знайшли підступу: неповнолітньому було запропоновано взяти участь у конкурсі на місце випробувача нової комп’ютерної гри. Не потрібно було платити ніяких грошей — навпаки, за участь Арсена щедро винагороджували. В разі успіху його чекала «цікава робота у вільний від навчання час» (про себе Арсен вирішив, що обов’язково наплює на школу й піде в екстернат). У разі невдачі він, крім грошей, здобував досвід, який потім можна буде використати деінде. Договір можна було розірвати в односторонньому порядку, у будь-який момент. Батьки здивувалися, потім зраділи, цілий тиждень то захоплювалися, то тривожились, і все допитувалися: невже тепер усім школярам таке пропонують? А якщо не всім — то чим він, Арсен, вирізнився?

Цікаво, думав Арсен, вивчаючи візерунки на стільниці. Чим вирізнився грабіжник Толік? Яких успіхів досяг на віртуальному поприщі? І яких успіхів досягли Ігор, Аня, Вадик? Чому Аня явно нервується й не хоче ні на кого дивитися? Ну, з Ігорем усе зрозуміло — сидить, наче кролик в одній клітці з вовком…

— Сьогодні — перша сесія. Кожного з вас проведуть в окрему кімнату. Там є все необхідне: їжа, питво, вигоди, душ. І, зрозуміло, термінал для входу в локальну мережеву гру. Ігровий світ простий надзвичайно. Це тропічний острів зі звичайними ресурсами: деревина, кремінь, укриття, вода, ягоди, риба. Ви повинні створити персонажа й за ігровий день захопити якнайбільше ресурсів. Бо як настане ігрова ніч, тропічний острів перетвориться на крижану пустелю, і персонажі, що не впоралися із завданням, умруть, — Максим помовчав, наче на секунду засмутившись, потім підбадьорливо всміхнувся. — Можна створювати альянси. Можна укладати союзи. Можна брехати. Зрозуміло, можна маніпулювати. Це гра.

— Ми будемо в костюмах? — Ігор раптом пожвавішав.

— Тобто?

— Я маю на увазі, нам дадуть костюми й шоломи для віртуальної реальності? — Ігор облизнув губи. Сутулий і блідий, він був з тих запійних гравців, що перетворюються на приставку до машини й можуть умерти від виснаження, якщо мама не підсуне до монітора тарілку з бутербродами. Схожий на мене, сумно подумав Арсен.

— Ні, — Максим усмішкою присмачив неприємну новину. — Сьогодні все як звичайно: ви будете сидіти за моніторами. Але не переживай, Ігоре, це ж тільки перше випробування!

— Що за зброя? — поцікавився Толік.

— Тільки язик, — Максим, начебто прохаючи вибачення, розвів руками й зачепив рукавом порожню вазу, що стояла на підвіконні. Ваза гуркнула об підлогу й розкололася на сто друзок, Аня здригнулася, проте не підняла голови.

— Трясця йому нехай, навіщо стільки шуму… — Максим переступив кросівками, під ногами хруснуло. — Язик — ваша зброя. Ресурси можна відбирати силоміць, якщо двоє нападуть на одного або троє на двох. Чисельна перевага дає більше шансів — автоматично. Ніхто не бачив тут віника? Або мітли?

— Скільки граємо — день, два? — запитав Толік. — Тиждень?

— Сьогоднішня сесія — з десятої до п’ятої, без перерви, результати вам повідомлять завтра. Ще є питання?

— Премії за перемогу передбачено? — скрипучим голосом поцікавився Вадик.

— Передбачено штрафи за поразку… Жартую, жартую. Це гра, дорогі здобувані, вами має рухати азарт. І, зрозуміло, прагнення до перемоги. Бо, як ми всі знаємо, призом буде робота вашої мрії. Варто постаратися.

* * *

Кімната нагадувала готельний номер — шкіряний диван, холодильник, двері у санвузол. Штори були щільно запнуті, одначе вікна під ними не виявилось — обманка. На стелі горіли лампи денного світла; насамперед Арсен пошукав камеру спостереження і не знайшов. Втім, це не означало, що камери немає.

Увімкнувся динамік над дверима.

— Арсене, — сказав Максим. — Ти готовий?

— Дві хвилини.

— Освоюйся, та й починаймо. Уже сім хвилин на одинадцяту!

Арсен угніздився перед монітором. Трошки підкрутив спинку офісного крісла: ґвинт був розхитаний. На екрані відкрилася заставка гри: зелена галявина, пальми й рядок — «Створити персонажа». З динаміків почулася веселенька, в попсовому дусі, мелодія.

— Я готовий.

— Анатолію, ти готовий? — Максимів голос зазвучав приглушено. — Аню, ти готова? — динамік клацнув, замовк, знову ввімкнувся. — Пуск, народ, удачі. Час пішов!

Арсен клацнув мишкою по рядку «Створити персонажа».

З динаміків долинув спів птахів, скрекіт, тріск, плюскіт близького водоспаду. Гола людина стояла посеред галявини й витріщалася на Арсена сірими безжурними очима. Пов’язка цнотливо прикривала стегна.

Стать? Жіноча.

Раса? Європеоїд.

Вік? Вісімнадцять років.

Картинка мінялася з кожним клацом. Арсен працював з шаленою швидкістю, перебирав характеристики, промальовуючи лице. Зорова пам’ять у нього була чудова; через хвилину з екрана на нього дивилася майже точна копія дівчини Ані. Ну нехай, не точна, але цілком пізнавана.

Татуювання?

Не було часу промальовувати докладно, проте Арсен постарався. Одну гілочку орхідей на шию ззаду, ще одну — на живіт. Шкіра хай буде біла, дивно біла для тубілки в пальмовій спідничці. Аня не ходить у солярій. Груди? Залишаться оголені — гарні, тугі дівочі перса, і крихітна квітка орхідеї над лівим соском. Отак.

Ім’я? «Аня».

«Навіщо я це зробив?»

Він на секунду відхилився від екрана. Чи не занадто… сміливо? Все одно створювати іншого персонажа вже немає часу. Зараз у гру ввійде його нахабне, навіть хамське послання. Кому?

Усім, подумав Арсен. Проте головним чином — їй. Вона не одразу вирахує, хто стоїть за «Анею». А я за реакцією вирахую її. І пограюся.