Цифровий, або Brevis est - Страница 32

«Що, пацан, проколовся?»

Арсен відчув смак крові на губах.

Він наздогнав Толіка, і, коли той обернувся, від щирого серця тицьнув йому під ніс долоню з відстовбурченим середнім пальцем.

* * *

Його хитало.

Він прийняв душ, стягнувши з себе наскрізь пропотілі ганчірки, змив з обличчя темну липку рідину. Йому здавалося, що все обличчя в синцях — але дзеркало відобразило бліду, чисту фізіономію з божевільними очима; якби йому не нагадали про лінзи й не допомогли їх зняти, він так би й пішов — з картиною світу, доповненою трьома кольоровими шкалами на краю поля зору.

Ніколи в житті він так не бився.

Толікова сила удару перевищувала його силу удару — власне, як і в житті. Але в реалі після такої бійки Арсена відвезла б швидка. А так — він ішов на своїх ногах, і навіть струсу мозку нема — його не били, це намальований персонаж сукав рученятами на екрані, зате з якою люттю сукав!

Він усе правильно розрахував. Толік був набагато розумніший, ніж здавався, проте деякі душевні порухи самця неможливо амортизувати ніяким інтелектом. Зазнавши приниження від Арсена, Толік ринувся його бити й бив, поки не було проголошено Аніну перемогу.

Арсен перший прийшов у кімнату для обговорень. Прийшов — і зупинився на порозі; на трьох величезних екранах крутились оперативні зйомки. Синхронно, як це, ймовірно, відбувалося в реальному часі. Аня й Толік, одягнені в чорні костюми з металевим відблиском, металися, мов божевільні, а на третьому моніторі метався Арсен. Дивитись на це було моторошно, огидно й дуже смішно: всі троє били кулаками в порожнечу й смикалися, мов гумові ляльки. Усі троє голосно кричали, захлинаючись люттю, бризкаючи слиною. Їхні чорні обличчя справляли моторошне враження. Виходить, ми всі троє були «під шубою», подумав Арсен. Виходить, жеребкування — черговий обман. «Відчуй себе оселедцем».

Рвучко відчинилися двері кімнати для обговорень. Зайшов Толік, байдуже ковзнув поглядом по екранах. Попрямував до Арсена й, не розмахуючись, угатив його кулаком в обличчя.

Не було лінійок, що висвічують силу удару, не було додаткової інформації. Арсен одлетів, повалився спиною на стіл, Толік устиг ударити його ще раз, перш ніж Арсен, викрутившись, дотягся носаком черевика до його коліна.

Толік засичав і заматюкався. Арсен буцнув його, але невдало; від болю скаламутилося перед очима; ще через частку секунди Толіка відтягли двоє охоронців у блакитних сорочках з бейджами. Аня, що стояла у дверях, кілька разів стулила долоні, зображаючи оплески.

— Анатолію, все? — здалеку спитав Максим.

— Все, — прохрипів Толік.

— Відпустіть його. Арсене, йди вмийся.

Його провели по коридору, він знов опинився в душовій. Цього разу лице було розбите, наливалася й важчала повіка, неспинно текла кров з розсіченої губи. Він почувався напрочуд спокійно — начебто все, що з ним відбувалося, стосувалося намальованого персонажа.

Оце так. Оце сила впливу. Один маленький жест, який не має ніякого сенсу, — крім того, що надає йому збуджена свідомість. Як багато значить знак у нашому житті. Знак, символ, одинички, нулі… Арсен не тільки змусив Толіка програти, але й виставив ідіотом перед Максимом та Анею. Здоровенний дядько, що кидається з кулаками на підлітка під час тренінгу в серйозній конторі — о, це жалюгідне видовище.

— Жалюгідне, — із задоволенням повторив Арсен уголос.

Губи надулися, мов перекачані автомобільні шини.

* * *

— Нікого з вас не збентежила необхідність насильства — цілком зрозуміло, ви ґеймери. Проте кримінальний кодекс ніхто не скасовував — завдавання тілесних ушкоджень, незалежно від ступеня важкості, спричиняє відповідальність, — Максим говорив підкреслено ліниво, вигляд похмурого, незадоволеного собою Толіка його веселив. — З одного боку, маємо доказ успішності нашого експерименту. З другого боку — хто все пояснить Арсеновим батькам?

— Адвокат, — Арсен краєм ока спостерігав за Анею. — Усі питання — до адвоката.

— Ти серйозно? Ні, ти жартуєш, я ж бачу… — Максим сів на стіл. — Якщо хочеш вийти з гри, Арсене, — будь ласка, до адвоката, до прокурора, до президента, куди завгодно. Але ми тут перебуваємо в рамках заданих стосунків, і наслідки конфліктів мусимо ліквідувати самотужки. Анатолій попросить у тебе пробачення…

— Хріна, — пробурмотів Толік.

— А ти попросиш пробачення в Анатолія, бо ти, Арсене, виступив агресором і… маніпулятором.

Останнє слово Максим вимовив без звуку, одними губами, але дуже виразно.

— Я прошу пробачення, — Арсен ясно подивився Толікові у вічі своїм єдиним оком (друге майже все запливло). — Я свідомо спровокував Анатолія, це було ницо й підло з мого боку. Я змусив його вчинити дію, потрібну мені, все одно, що клацнув мишкою. Це, безумовно, недобре.

Толік налився кров’ю. Арсен на секунду злякався, що перейшов заборонену лінію: а йому, все-таки, в цьому місті ще жити…

Максим розреготався.

— Толіку, віддаймо належне цьому шмаркачеві… тобто юнакові, я хотів сказати. Ти подивись на нього: пика розбита, а свою гру грає…

Арсен подивився на Аню.

Вона водила кульковою ручкою на аркуші блокнота, не піднімаючи очей, наче нічого не чуючи. Здавалося, вона тут стороння.

Толік повільно всміхнувся: наче від’їхали важкі автоматичні двері гаража:

— Твоя правда, Максе. Офіційно прошу пробачення в учасника тренінгу Арсена Сніжицького. Іншим разом пики не чіпатиму: в разі чого відшмагаю паском.

— Чудово, — Максим сів за свій стіл з таким виглядом, ніби інцидент було вичерпано. — Підіб’ємо підсумки. Чиста перемога — у Ганни, хоч ви, чоловіки, цілком могли стримувати і її, і один одного, по черзі прокачуючи параметри, і в результаті перемога не дісталася б нікому. Арсен, розуміючи це, вирішив за краще драматургічно вибудувати свою поразку: це, по суті, теж перемога, бо ціною стала Толікова поразка. Ось результат: Арсен одержав виробничу травму, а ми стали свідками неконтрольованого виливу агресії.