Цифровий, або Brevis est - Страница 34

К оглавлению

34

Розділ третій
Клани

— Це що, піонерський табір?!

Напівпорожній мікроавтобус хвилину постояв перед шлагбаумом, потім заїхав на територію. Справа і зліва від шляху височіли сосни, в підліску в’юнилися стежки, траву було добряче витоптано. То там, то сям траплялися реліктові залишки альтанок, лавочок, дерев’яних скульптур; Арсен очам своїм не повірив, побачивши кований напис на арці, під яку заїжджав мікроавтобус: «Будь напоготові! — Завжди напоготові!»

Біля дороги й далі в лісі стояли гноми, облізлі й страшні, наче вискочили прямо з пекла. Лікар Айболить, через свою занедбаність схожий на патологоанатома, тяг до мікроавтобуса кукси дерев’яних рук. Арсен згадав, що, за традицією, піонерський табір — місце, де кояться різні жахіття.

— П’ятизірковий готель, — Аня всміхнулася.

Вона сиділа біля вікна, поклавши ноги в білих шкарпеточках на протилежне порожнє сидіння. Усю дорогу Арсен дивився на її маленькі ступні, на рожеве вухо, на їжачок коротко стриженого волосся, і придумував тему для розмови — хоч би якусь випадкову. Зрештою, вони знайомі вже не перший день, вона його бачила в ділі, можна хоч кількома словами обмінятися!

Проте він мовчав, а дорога була довга. Дві години, з урахуванням пробок на виїзді з міста. Толік, влаштувавшись на задньому ряду сидінь, читав книжку з КПК: може, збірку анекдотів. А може, «Війну і мир».

Автобус котився через гай. У такому самому піонерському таборі — а може, саме в цьому — відпочивали в дитинстві Арсенові батьки. Мама іноді, в доброму гуморі, розповідала історії з тих часів: манна каша, піонерська лінійка, багаття, волейбол, страшні казки на ніч…

Автобус проїхав повз майданчик, де в давні часи проводили піонерські лінійки. Це місце так і називалося — «лінійка»; крізь бетонні плити пробивалася трава. Вище за сосни стирчав у небо іржавий флагшток. Тут уранці і ввечері ровесники Арсенових батьків шикувались позагінно, дружно чи як вийде викрикували девіз, піднімали руку в салюті; цікаво, куди нас усе-таки везуть, подумав Арсен.

На узбіччі стояли з сигаретами підлітки років п’ятнадцяти, двоє хлопців і дівчина. Провели автобус очима. Погляди були, як здалося Арсенові, ревниві, ледь чи не заздрісні.

Автобус звернув. Серед дерев з’явився корпус — збережений з давніх часів дерев’яний барак з різьбленими ґаночками.

— Вони що, знущаються? — меланхолійно почала Аня, та тут автобус знову звернув, проїхав під іще одним шлагбаумом і опинився на новій території.

Тут не було стежок у лісі — тільки галявинки з акуратно підстриженими газонами. Вигравало сонце на поверхні басейну, круглого й досить великого. Мікроавтобус зупинився перед котеджем з димчастими шибками, з «тарілкою» антени на червоному черепичному даху. Назустріч автобусові метнулись хлопці в уніформі, схожій на спортивні лівреї. Від’їхали дверці, відкрилося багажне відділення, й Аніна валіза, Толікова спортивна сумка та Арсенів рюкзак опинились на готельному візку для багажу.

— Ласкаво просимо, — з ґанку спускався Максим, одягнений у лимонного кольору шорти й строкато-жовтогарячу футболку. — Сьогодні день для відпочинку й облаштування. О п’ятій вечора чекаю вас у холі — буде невеликий інструктаж перед завтрашнім раундом.

* * *

— Ну ти глянь, — сказав Толік.

Арсен уже збирався виходити з басейну. Хоч як йому подобалося купатися й плавати в тіні сосен, Толікове товариство спроможне було отруїти навіть цей райський куточок. Толік шумно хлюпався, веселим матюччям коментуючи, як хороше у воді і яке красиве червневе небо, і Арсен ніяк не міг вилучити його з власної картини світу, не міг перестати помічати, хоч басейн був великий і, за задумом, для двох місця там вистачало.

Арсен зібрався йти, навіть ухопився за металеву стійку драбинки, коли на краю басейну з’явилася Аня в мікроскопічному червоному купальнику.

Толік зацокав язиком. Арсен по ніздрі пішов у воду: навколо пупка в Ані були витатуювані квіти, орхідеї. Саме так Арсен уявляв собі це татуювання. Погляд його мимоволі скочив на Аніну ліву грудь: є там квітка чи ні? Але купальник, хоч який малий він був, беріг деякі таємниці.

— От я не розумію, — сказав Толік. — Де ти раніше бачив її голу? Чи вона для журналів знімалася?

— Не знімалася, — процідив Арсен. — Не бачив.

Він пірнув, під водою перетнув майже весь басейн і, задихаючись, випірнув біля протилежного бортика. Аня вже зайшла у воду й про щось розмовляла з усміхненим, мов місяць уповні, Толіком.

* * *

— Табір структурно належав до оборонного заводу, розрахований був на п’ятсот дітей, і я свого часу проводив тут по три зміни, — настрій Максим, здавалося, мав елегійний. — Мій батько був старший інженер. Батьки щороку робили у квартирі ремонт, а потім їздили відпочивати — тато в Юрмалу, мама в Ялту. А я сидів три зміни в таборі, і непогано тут бувало, особливо як уже звикнеш… Нічого, що я так багато про себе розповідаю?

Шкіряні крісла приємно холодили шкіру. Хол був обставлений розкішно й зі смаком; у центрі містився маленький стильний фонтан. Серед декоративної зелені виділялися орхідеї, білі й жовті.

— Розкажи ще, — сказала Аня. — Мені завжди цікаво слухати, як сучасні магнати ностальгують за макаронами по-флотськи.

— А я магнат? Ні, Ганнусю, я науковець, а що змушений брати на себе обов’язки організатора, адміністратора, добувати гроші — то це завжди так було, чистої науки на світі не існує або майже не існує. Але продовжимо: тепер тут спортивно-оздоровчий табір, і, як ви розумієте, це не Париж. Путівки дорогі, харчі паскудні, матеріальна база занепала за останні роки… Аж тут знахідка: з’являється фірма «Нові іграшки», з’являється й пропонує свою шефську допомогу. Ура! Ми їм поставили в приміщенні бібліотеки шістдесят терміналів.

34