Цифровий, або Brevis est - Страница 45

Дівчина затнулася. Швидко глянула на Арсена. Він слухав з кам’яним лицем.

— Ну граєтеся ви, нехай! — Баффі говорила дедалі швидше. — Ну, суперники! Хай, убили когось у грі… Це наче чиїхось солдатиків на столі повалили. Повалив він твоїх солдатиків, а ти його ляльку за це піском обсипав. Але чому так… брудно? Нерозумно? Ніякої ж різниці, тільки номер корпусу! І колір кепки дурної! Ба ні… Як зберуться після вечері — «Ми команда! Ми клан! Ми Ящери!» Тьху…

Вони зупинилися під розкладом електричок. Найближча, восьмигодинна, мала прийти через п’ять хвилин.

— Я спершу намагалась говорити… З тією ж таки Мар’яною. Вона ж нормальна дівчина! Вона твоя однокласниця?

— Так, — сказав Арсен.

Баффі подивилася на свої кросівки. На краєчку перону лежав догори лапами неживий жук-олень.

— Зараз поїзд прийде, — сказав Арсен, щоб перервати тривалу паузу. — Ну… якщо за розкладом.

— Дякую тобі, — сказала Баффі крізь зуби. — Мене, між іншим, звати Ірина.

— Мене Арсен.

Вона раптом підняла голову:

— Ти в житті міг би вистрілити людині в лоб?

— Думаю, ні. Думаю, це гра. Ну, повалив він твоїх солдатиків…

Удалині з’явилася сіра морда електрички.

— Це інше, — Баффі, тобто Іра, спохмурніла. — Це… як шибеницю ставити для плюшевих зайців. І почувати себе офігенно крутим суддею!

— Я так зробив для перемоги, а не заради амбіцій. Не пересмикуй.

Електричка підкочувалася ближче, здригався під ногами перон. Поїзд сповільнював хід.

— Я в житті не бачила гидкішої тусовки, ніж у цьому так званому таборі, — пробурмотіла Іра. — І знаєш, що найобразливіше?

— Що?

— Почувати себе дурною. Вони ж щасливі. Така дружба, така команда, що прямо хоч пісні складай. Один за всіх і всі за одного. Їм добре разом. Їх об’єднує справжня справа, розумієш, вони за неї життя готові віддати не у грі, а в реалі. А ти серед них стоїш, як пень, і думаєш: може, це я дурна? Може, влитися й затусуватися з усіма? Піти наплювати в суп «черепкам», розбити кілька вікон «червам», обійнятися зі своїми й начепити зелену кепку? Може, тоді все буде класно?!

Вона нервово засміялася.

Електричка стала біля перону, — крізь немиті вікна було видно, що вагони заповнені наполовину. Арсен поклав у тамбур Іринині речі. Вона переступила провалля, що відокремлює рухому твердь од нерухомої, обернулася й махнула рукою:

— Дякую.

Її очі тепер прояснились і виявилося, що вони яскраво-зелені. Каштанове волосся, зібране у хвіст, лежало на правому плечі.

Двері електрички закрилися.

* * *

Він повертався сам, по зовсім порожній дорозі. На узбіччях у тіні сосен росли високі квіти, схожі на пофарбовані аквареллю ромашки. Не садові, з м’якими стеблами, з важкими ніжними голівками — ні, це були сухорляві дикі квіти на міцних стеблах, вони багато чого бачили, вони ще в ранній юності проломили асфальт…

Він глянув на годинник — за чверть восьма. Батько в такий час завжди снідав. Сьогодні четвер, будній день.

— Алло, тату, — сказав Арсен у трубку. — Доброго ранку!

— Ого, як рано! — батько зрадів, від цієї щирої радості Арсенові стало легше на душі. — Рання пташка ловить черв’ячка! Що робиш?

— Іду лісом. Гуляю перед сніданком.

— Чудово! Коли у вас там закінчиться ця штука? Ми з мамою скучили, страшне!

— Та скоро, ще, може, з тиждень. Ти скажи, що там ваш системник? Котрий усі диски переформатував?

— Нічого, — сказав батько, і голос його змінився. — А чого ти питаєш?

— Просто такий випадок… запам’ятовується. Я запам’ятав.

— Це він порахунки звів, — батьків голос став важкий, в’язкий. — Такий виявився… мерзотник. Він на іншу роботу влаштувався, як тепер з’ясувалося, і вирішив наостанок звести порахунки з нашим шефом.

— Та ну?!

— Так. Що тепер робити, не ясно. Шеф шукає спосіб якось його прижучити. Але ти собі цим голови не забивай… Погода у вас там яка?

Вони поговорили кілька хвилин, потім батько схаменувся, що спізнюється на роботу. Арсен сховав телефон у нагрудну кишеню теніски. Неясна темна пляма маяла на краю свідомості й ніяк не зникала. Історія з мстивим системником огидна, але історія з домогосподаркою, яка у несвідомому стані форматує диски, взагалі ні в які ворота не лізе…

А головне — як це пов’язано з його сьогоднішньою грою? З грою, яку він уже майже програв?

«Черепки», «черви». Цікаво, як називають Ящерів? Аня весь вільний од гри час проводить коло монітора в холі. Напевно, вона знає. Напевно, вона вже знає і про Мар’янині плани — дівчата, звісно, вголос обговорювали свою хитру стратегію — під камерами. До чого тут орхідеї?

Коло табірних воріт стояла величезна поливальна машина. Людина в синій спецівці прикручувала шланг до пожежного крана. Арсен переступив через товсту брезентову кишку, що розкинулася впоперек дороги.

На головній алеї йому зустрівся вихователь у супроводі двох охоронців. Вигляд у всіх трьох був незадоволений.

— Гей, ти не бачив тут дівчини? З рюкзаком? Ірини Гнатенко.

— Бачив, — сказав Арсен. — Вона поїхала додому електричкою. А що?

* * *

Страшенно хотілося їсти. Учора він не вечеряв; Арсен узяв подвійний омлет і відерце салату, запив усе це апельсиновим соком і йому стало набагато краще.

— Не знаєш, часом, де стоять камери, яких немає на схемі? — запитав у Ані напоказ недбало.

Вона подивилась уважно:

— Я теж думаю, що вони є. Але допомогти тобі нічим не можу.

Толік сяяв благодушністю:

— Хлопче, готуйся сьогодні зливати. Винесемо ваш корпус за півгодини, і замає над дахом синій прапор!