Цифровий, або Brevis est - Страница 60

Можна привести коня на водопій, але не можна змусити його пити. Можна запитувати, але як змусити відповідати? Кати вміють, шантажисти вміють, Арсена не вабила поки що ні кар’єра ката, ні шантажиста.

Він подивився на порожній балкон. Понеділок. У цей час у батька зазвичай перерва…

Онімілими пальцями він вибрав у «Контактах» номер.

— Тату?

— Арсен? Привіт, щось сталося?

— Ні, все гаразд. Просто вирішив тобі подзвонити, ти не зайнятий?

— Зараз ні… Дві хвилини. Погано, що ти знову сидиш удома, треба тобі придумати на канікули якусь справу…

— Тату, в мого однокласника проблема. Можна порадитись?

— А що? — голос у слухавці насторожився.

— Він довідався, що його батько зраджує матір. І тепер мучиться. Нікому не може сказати…

Арсен перевів дух. Мимо повільно проїхала сусідська машина — темно-синій «Шевроле».

— Як ти думаєш, чим йому можна допомогти?

— А я тут при чому? — запитав батько враз інакшим, важким, мов свинець, голосом. — Таких проблем, знаєш, сторонні люди не вирішать…

«Правда».

— Але ж він своєму батькові не сторонній!

— Скажи йому, хай не втручається. Інтимні стосунки батьків — це не для дітей… тема. Скажи, що якось само розсмокчеться, так завжди буває. А якщо почати щось робити — буде тільки гірше. Отак приблизно й скажи.

— Ти справді так вважаєш?

— Ну аякже.

«Неправда».

— Дякую, тату, я йому так і скажу…

— Як його звуть, до речі?

— Ти ж його не знаєш. Крім того, він просив нікому не казати.

— Добре… Радий, що в тебе з’явилися друзі.

«Неправда».

— Бувай, тату.

— Удачі.

Відбій.

Арсен посидів іще. Тепер або щось зміниться, або нічого не зміниться вже ніколи, і з цим доведеться якось жити…

Він покрутив мишу на провідку. Сам собі нагадав Максима. Тепер зрозуміло, що означає цей жест, — жест чаклуна, що з усмішкою грається чарівною паличкою немислимої могутності.

А я ж не витримаю, подумав Арсен. Я просто не зможу отак повернутись і відмовитися від… усього цього. Оцього, що він мені показав. Тим більше тепер, коли мені так потрібен чарівник. Мамі потрібен. Та й батькові теж.

Вовків боятися…

«Терміном на один рік, — було написано в договорі. — З можливістю продовження… за погодженням сторін… з можливістю дострокового розірвання без попереднього повідомлення…»

Так, але коли він скористався своїм правом, його долю раптом перелопатив «імовірнісний черв’як»! Так, але укладати договір з істотою, що користується людським тілом, як ігровим персонажем… Арсена вбили, він відродився. Життя, наче зіпсований файл…

Це ж божевілля — знову йому дзвонити. Напрошуватися на неприємності. Це ж на голову не налазить. Не треба. Схаменися, востаннє прошу…

— Алло… М-максим?

— Так, — відгукнувся знайомий голос, але без звичної теплоти, досить-таки прохолодно. — А це хто?

— Це я, — сказав Арсен, трохи вражений. — Арсен.

— А-а-а… І що ж ти хочеш?

Арсен запнувся.

— Я… довідався, що ви там закінчили, е-е-е, сесію, в таборі… Хотів запитати…

— Що саме?

— Ну…

— Арсене, ти просив тебе відпустити?

— Так…

— Я це зробив? Я від тебе відчепився? Я відмовився від твоїх послуг, хоч мені це дорого коштувало, правильно?

— Так…

— Тоді що ти хочеш? Побалакати? Я не маю часу на розмови, вибач. Якщо ти зі мною не працюватимеш, ти мені не цікавий.

— Я тільки хотів запитати… — пробелькотів Арсен.

Йому наче з розмаху заїхали по фізіономії. Відчуття було шокове. Навіть голос пропав, один хрип лишився.

— Я справді дуже зайнятий, — сказав Максим трохи м’якше. — Я майже не сплю, а будь-якому людському організму треба все ж таки спати. Запитуй дуже швидко.

— Чим… за це… треба платити?

— За що — «за це»?

— За ці… подарунки? Ти запитував мене, що я хочу…

— Ти хочеш усього й одразу, і бажано задурно. Звичайна річ. Я сам так хочу.

— Максиме, це… за це платять роками життя, або чимсь іще… таким?

— Ти боїшся втратити безсмертну душу? — голос у телефоні зблиснув сарказмом. — Ні. Душі — не мій фах. Розписуватися кров’ю не треба. Роки життя… це взагалі з царини літератури. Я не лихвар, не оперетковий спокусник, я не співаю арій Фауста, ти безсовісно палиш мій час. Я тільки й хотів, щоб ти тестував для мене гру! Витратив на тебе казна-скільки сили, тепер треба шукати когось на заміну, знову марнувати час… Що ще?

— Я можу погодитися працювати з тобою, але тільки тимчасово?

— А я що, пропонував тобі довічне рабство? Ти договір узагалі читав?

— М-максиме… — Арсен знову затнувся. — Я спробую, добре?

— Годі морочити мені голову, — суворо сказав Максим. — У мене двоє першокласних випробувачів, Толік та Аня, а на твоє місце я когось підберу.

Арсен затримав подих.

Виявляється, він звик бути обраним. Бути особливим. Він знав, що розумний, а для своїх чотирнадцяти років — ледь чи не геній. Він знав, що йому дозволено більше, ніж іншим, і життя його очікує якесь особливе, бо він талановитий незвичайно, і характером твердий, і міркує, і вміє крутити людьми.

Він не здивувався, коли Максим обрав його для своїх дивних пригод-авантюр. Не здивувався, ставши здобувачем престижного місця поряд з дорослими. Він сприймав це як належне і навіть не дуже радів.

Максим тримався з ним як рівня. Наче вони добрі друзі: жартував, базікав, запросто садив у свій джип. Проте Арсен злякався й утік. Тепер на його місці буде хтось інший. Талановитіший. Везучіший. І сміливіший.