Цифровий, або Brevis est - Страница 62

— Я можу, — поспіхом сказав Арсен. — Що треба робити?

— Впізнаю тебе колишнього, — Максим дуже тепло всміхнувся. — Ось людина на моніторі, я можу змусити її встати й пройтися по кабінету…

Максим ворухнув мишкою. Батько поклав мобільник на стіл, устав, потягся, підійшов до вікна.

— Це неважко, — підсумував Максим. — Або хай щось візьме в руки, наприклад, календар…

Батько на екрані взяв настільний календар і почав щось рахувати, дивлячись на числа.

— Не треба, — вирвалося в Арсена.

— Що — не треба?

— Не треба його отак… Наче він персонаж.

— Тебе це бентежить? Та це ж цілком безневинні дії. Те, що ти хочеш зробити, куди гірше: це втручання у внутрішній світ. Тобі треба, щоб він забув коханку й знову покохав твою маму?

— Так.

— Але ж це насильство, Арсене. Насильство над особистістю й природою. Нерідко так буває, що людина, вже подорослішавши, уже завівши родину, раптом зустрічає єдине щире кохання… — Максим говорив ледь наспівуючи, наче читав баладу, у глибині його очей сиділа іронія.

— Плювати я хотів! — Арсен стис кулаки.

— Зрозуміло. Тоді сприйми, як даність: у деяких випадках люди — це персонажі. Для їхньої ж користі. Своїх хлопців у таборі пам’ятаєш?

Арсен швидко кивнув.

— Твої програли, — Максим крекнув. — Хоча боролися гідно. Думаю, вони і з тобою програли б, бо ти занадто педантичний… був на той момент. Отже: чи згодний ти взяти участь в операції «Прощавай, коханко»?

— Так!

— Чудово. Поздоровляю, ви здобули рівень: майстер-маніпулятор…

Максим відкинувся в кріслі, задер ноги на стіл і вп’явся очима в екран. Здавалося, він дивиться захопливий фільм, хоч на моніторі нічого не відбувалося: батько знову сів, опустив голову, і так завмер. По зображенню повзли зеленуваті смуги.

— Ти йому дзвонив, чи що? — процідив Максим крізь зуби.

— Так.

— І сказав, що все знаєш?

— Не прямим текстом, але…

— Молодець. Ні, чесно, вдало вийшло. Він думає саме про те, про що нам треба, щоб він думав…

— А як ти знаєш, про що він думає?

— Я? — неуважно спитав Максим.

Арсен зустрівся з ним очима й раптом відчув, як іде мороз по спині. Він увесь час забуває… витісняє зі свідомості, з ким спілкується.

— Боїшся? — тихо спитав Максим.

— Ні.

— Я можу зробити те, що ти просив, хоч зараз. Але хочу, щоб це зробив ти.

— Я готовий.

— Приємно чути.

Максим знову обернувся до екрана:

— З цифри на м’ясо без тренування ти не перейдеш. З м’яса на м’ясо… Ой, як складно, але в цьому ж і принадність…

Він різко прийняв ноги зі стола й знову схилився над ноутбуком. Засвітилася друга панель на стіні: Арсен побачив кімнату, сусідню з батьковим кабінетом, і навіть упізнав кілька знайомих облич.

— Є! — Максим потер руки. — І мудрувати нічого не треба. Бачиш оту дівулю коло вікна?

Коло вікна сиділа бліда дівчина з гострим носом і зосереджено вдивлялася в монітор.

— Вона грається, сонечко, в робочий час грається в мережеву грульку… Яку? «Лицарі та маги». Добре, добре, у нас там є гарний перс, пам’ятаєш?

На екрані ноутбука відкрилася заставка гри «Лицарі та маги». Максим увів лоґін, пароль, і з’явився здоровенний лицар — Арсен упізнав персонажа, колись украденого в хлопчика Ігоря.

— Не дивуйся, — муркотів Максим, — нічому не дивуйся… Як звуть цього дивака? Ланселот, ти ба, які ми пафосні. Ланселот увійшов у гру… Чудово. Маніпулювати в грі набагато простіше, ніж у реалі, і тому я використаю гру як трамплін чи полігон… Ти не передумав?

— Ні, — Арсен моргнув. Другого відступництва йому не простять.

— Слухай уважно. Ти ввійдеш у гру, поєднаний з цим ось персонажем на ім’я Ланселот. Наблизишся до її персонажа. І за допомогою програми «Блоха», яку я тобі дам, перескочиш на неї. Як блоха.

— Що?!

— Слухай далі. Як тільки ти це зробиш, я обірву в офісі зв’язок. Дівулю винесе з гри. Якщо вона досить азартний гравець, сили її вживання в персонаж вистачить, щоб винести й тебе. Ти сидітимеш, як блоха, на дівулі, вона встане й зайде в кабінет до твого батька — я її виведу. Тоді ти перескочиш — з м’яса на м’ясо — у свідомість твого батька… Стежиш за ходом думки?

— Насилу.

Максим зсунув брови.

— Твоя правда. Занадто складно для непідготовленої людини.

— Ні, — Арсен ковтнув слину. — Я зроблю.

— Давай руку.

Арсен простяг руку, очікуючи, що Максим розпише її маркером — проте Максим спершу потряс йому долоню з багатозначним виглядом:

— Молодець-молодець, я тебе знову заповажав. Отже, що ми пишемо? Тип сприйняття: візуалізація. Спосіб: «Блоха». Інструмент — кольорокоректор. Це коли ти доберешся до батька й почнеш його підштовхувати до любові й правди, — він говорив і наносив на тильну сторону Арсенової долоні, в кілька рядків, складні незбагненні символи.

— А як я повернуся назад?

— Ніяк. Назад твоїх можливостей не вистачить зовсім, тому я тебе витягну. Ти ж мені довіряєш?

— Т-так.

— Берися за мишку. Створюй собі зручний інтерфейс. З кількома програмами одразу ти ще не працював.

Арсен вийняв мишку з кишені. Максим розвернув до нього ноутбук. Там, на екрані, на намальованій рівнині з мальовничими струмками, стояв лицар Ланселот, величезний, з левом на нагруднику і з драконом на шоломі.

— Заплющ очі, — підказав Максим. — Не спіши, час є. Він сидітиме в кабінеті хоч до півночі.

Арсен заплющив очі. На внутрішньому екрані, як і раніше, були тільки дві цеглини.

— Уявляй іконки, найпростіші. Візуалізація — хай буде око. Блоха… Ну, ти блохи не уявиш…