Цифровий, або Brevis est - Страница 67

Жінка, непевно ступаючи, вийшла в передпокій. Арсен побачив її очима, що дзеркало завішене рушником; у неї хтось зовсім недавно вмер, а вона ганяє іграшку?!

Ось воно, сумка під дзеркалом. Портфель. У тітки має бути косметичка. Ану шукай!

Жінка повагалася й витягла великий шкіряний футляр. Розкрила; Арсен зрадів: дзеркало, кишенькове, але досить велике. Тепер подивися в нього… Оце таке… А нічого тітка, гарна й моложава, тільки видно по очах, що дуже нещасна. Поверни скло! Зміни ракурс, конверта не видно!

Секунда. Ще одна. Команда — зробити скріншот, знімок з екрана. Тепер пора звідси змиватися. Іди до комп’ютера… Іди, поновлюй зв’язок…

Ельф з’явився на тому самому майдані. Жертвопринесення почалося… Ще ні. Усього три хвилини минуло, а здається, що всі двадцять! Де Лопушок?! Сюди… Сюди…

Наче важка тканина зісковзнула з ельфових плечей. Арсен знову переметнувся на Лопушка й майже одразу вийшов з гри. Голова моя, хай їй грець, забув вимкнути віртуалізацію… Уже вкотре забуваю, ідіот…

* * *

Він отямився в офісі, перед монітором. Пітна теніска прилипла до тіла. Дві миші лежали на краю стола: одна робоча, друга з одрізаним штекером.

На принтері остигала роздруківка. Фотографія з екрана: жіноче лице, під ним напис великими буквами на білому аркуші: «Світлана Павленко, 32 роки». Дев’ята за цей день.

Незалік, засмучено подумав Арсен. Але вона була така… у неї хтось умер. А тут я зі своїми «причепами».

На стіл перед ним стала чашка з темною рідиною, судячи із запаху — какао.

— Добре, — сказав Максим.

— Професії я не взяв. Рід занять. Ще адресу хотів.

— Охолонь. Тітка важка трапилася.

— А хто з них легкий? — Арсен узявся за чашку, та навіть верхній край був такий гарячий, що він миттю поставив чашку на місце. — Я до них у голови лізти боюся.

— У тебе було завдання лізти до когось у голову? Якщо ти хоч би спробуєш без прикриття, я твою власну відгвинчу, як пробку!

— Не треба, — Арсен вичавив усмішку. — Розумієш… Коли я на них вишу, причепою, якісь думки, ну… особливості… все одно відчуваю. Наче, — він почервонів, — наче я їхній коханець.

— Друзяко, про те, як бути коханцем, ти довідаєшся тільки в наступному розділі, — Максим вискалив зуби. Скалозуб.

— Ти прекрасно розумієш, що я маю на увазі, — Арсен розізлився. — Я звик, що я — це головне, а інші — остільки, оскільки мені потрібний комфортний світ…

— Продовжуй, — Максим зацікавився.

— А ці — кожне — вимагають… Хочуть… Кожне стає… цінним, неначе частиною мене, от хоч би ця Світлана Павленко. Я тепер думатиму, що ж з нею таке відбувається, хто в неї вмер, чого вона сидить сама вдома і грається в гру, що вона робитиме завтра…

— Може, їй плювати на небіжчика.

— Ні.

Стало тихо. Тіні людей, звичні, знайомі, миготіли на моніторах, котилися машини на шосе, світили чергові лампи в порожніх коридорах офісів — п’ятниця, вечір… Мене, мабуть, батьки чекають, подумав Арсен непевно.

— У мене до тебе серйозна розмова, — сказав Максим іншим голосом.

Арсен напружився:

— Так?

— Дуже серйозна.

— Е-е-е…

Йому стало незатишно. У такі моменти він завжди згадував, що його вбили в цьому кабінеті, задушили голими руками он на тому столі.

— У тебе післязавтра день народження.

Максим зачекав іще хвилину — і скорчив зворушливу пичку. Арсен закашлявся: він забув. Уже кілька років він принципово ігнорував «дитяче свято», мама навіть ображалася…

— Це і є твоя розмова?!

— Так. Подумай, який ти хочеш подаруночок, — Максим підкинув і вловив свою мишу з одрізаним штекером.

— А що можна? — в Арсена щось солодко стислося усередині.

— Все, — Максим дивився, не кліпаючи. — Я тобі довіряю — ти хлопець розумний і каки для себе не побажаєш. Правда?

* * *

«Припливла до нього рибка й спитала — чого ж тобі хочеться, діду?»

«А що можна?» — «Все».

Батьки подарували йому чудові роликові ковзани — сподіваючись, мабуть, що він почне іноді виходити на свіже повітря. Арсен подякував щиро, як міг. Дехто з однокласників надіслав CMC. Од Мар’яни Чабан не було нічого.

О четвертій годині пополудні він сидів у Максимовому кабінеті, відчуваючи легке щасливе тремтіння. Уперше, може, років з чотирьох, він почувався справжнім іменинником. Свічки на торті… і коробка, перев’язана бантом.

— Отже, чікси, — Максим покрутив у руках маркер. — Що тобі від них треба?

— У якому сенсі? — Арсен почервонів.

— У сенсі — відразу переспати, чи ще щось?

— Мені треба, — Арсен почервонів дужче, — щоб вони були готові переспати. Щоб вони обирали мене серед усіх. Кидали своїх хлопців, яких завгодно. Заради мене.

— Тобто тебе цікавить статус самця — високий статус найпривабливішого, найволохатішого в зграї…

— Ага, — Арсен відчув мороз по спині.

— Добре. Врахуй: тобі обриватимуть телефон, «випадково» зустрічатимуть на вулиці і в магазині… З’ясовуватимуть з тобою стосунки, битимуться… Нехай?

Арсен, закусивши губу, кивнув.

— А їхні колишні бойфренди зачаять на тебе злість і захочуть відлупцювати. Нехай?

— Е-е-е, — Арсен зніяковів. — Може, мені ще силу супербійця?

Він стражденно всміхнувся. Він хотів, щоб остання фраза пролунала жартом.

— Ні, — серйозно відгукнувся Максим. — Це зайве. Тобто можна, але… неправильно. Пропишемо тобі ілюзію даху.

— Тобто?

— Ну, здогадайся. Ця програма створює навколо тебе слабеньке інформаційне поле — таким чином, що за твоєю спиною відразу читається могутня підтримка. Дах, висловлюючись жаргонно. Тебе ніхто не посміє зачепити, бо ясно само собою: всякий, хто тобі не сподобається, дуже постраждає.