Цифровий, або Brevis est - Страница 94

— Але це ж було під «Чіксами»! Це програма…

Максим скорчив пісну фізіономію.

— Я тобі розкрию маленьку таємницю: без очних побачень дія програми «Чікси» видихається через два-три дні. Мар’янина реакція — її власна, індивідуальна. Вона втріскалася з власної ініціативи. Не жертва чарівного закляття, а жертва власного психозу, ось хто вона така.

Арсен узяв себе за чуба. Кілька разів рвонув.

— Ну, закінчуй, — зі злегка бридливою жалістю протяг Максим. — Теж мені, грішник розкаявся… Та ти знаєш, який це вигляд має зсередини, з погляду Мар’яни? Постійне свято. Кожен новий гравець — як новий зал для глядачів. Вона й плаче в перебігу дії, і ридає, і при цьому щаслива, до чого ж гарно виходить, до чого ж глядач чуйний, завмер, сльози у відповідь ллє й по хусточку тягнеться. Ти, можна сказати, надав пересічному й сірому Мар’яниному життю сенс, кохання до тебе зробило її талановитою… І щасливою.

— Де її тіло?

— У якому сенсі?

— Де її труп?!

— Арсене, — Максим здавався дуже розстроєним. — Ти книжки з мережі читаєш?

— До чого тут…

— До того, що ти читаєш книгу, наприклад, з екрана, ти захопився, співпереживаєш героям, смакуєш метафори… А до тебе ввалюється хтось у валянках з сокирою й кричить, що книжку вбили, й вимагає пред’явити її труп!

Арсен тричі глибоко вдихнув — і видихнув.

— Максиме. Ти можеш усе повернути назад?

— Вона не хоче.

— А ти її питав?!

— Аякже. Я тебе питав, і її запитував, я на балаканину марную купу часу, але продовжую питати, отримувати згоду… От спитай мене: хотів Пантелькін перемінити носій?

— Пантелькін… теж.

— Ага. Він був хворий. Біологія мозку, порок носія. Зі зміною форми існування він здобув свободу. І життя.

Диски лежали на столі, прямокутні пластикові упаковки. Простіші — для «піратського» варіанту. Крутіші — для «ліцензійки». Картонні коробки подарункових видань з буклетами, сувенірами, флешками, бонусами, додатковими матеріалами…

«Сто рецептів домашнього бальзамування». Мороз по спині. На обкладинці — чоловік у синій хламиді хірурга, маска-респіратор теліпається на шиї, усмішка від вуха до вуха й сережка в носі.

— А це хто? — пошепки запитав Арсен.

— Савицький, — сказав Максим з раптовою ніжністю. — Слава Савицький. Лікар «швидкої», спився. Свята людина, так би й умер од цирозу, всіма забутий, якби не я.

— А з мене, — Арсен обернувся до нього, — з мене ти можеш зробити гру?

Максим крекнув. Зітхнув. Закинув ноги на стіл. Поклав на коліна свій ноут. Уся ця довга вивірена низка звичних дій мала показати Арсенові, яку недоречну дурість він щойно запитав.

— Мені дуже важливо, щоб ти не мучився, Арсене, — вагомо сказав Максим. — Щоб ти не рвав душу, а радів життю. Щоб розслабився й був щасливий. Якби для цього треба було перетворити тебе на гру — я б не вагався. Але тобі не це треба для щастя.

— А що мені треба для щастя?

— Бачиш, Арсене, — Максим вивів на екран ноута свій нескінченний пазл, — ти за природою своєю маніпулятор. Ти повинен грати, а не щоб у тебе гралися. Ти гравець, а не гра; якщо тебе так зачепила історія Мар’яни Чабан — можеш прямо зараз зробити корисну штуку.

— Яку?

— Я зараз знайду по мережі її батьків і на екрани виведу обох. Ти підеш туди, з цифри на м’ясо, ти ж тепер умієш. Не те, щоб мені їх було дуже шкода — ти ж бачив у грі, які в них стосунки… Але дочка пропала — це все-таки шок. Сядь і трохи підредагуй: візьми фільтри, висвітли сум, заретушуй страх, забери депресію, заодно попрактикуєшся в роботі з редактором.

— Так, — Арсен закусив губу. — Давай.

* * *

Цуценята кинулись йому назустріч. Один цеглисто-червоний, з величезними вухами, схожий на сетера. Другий білий, з круглою головою, як полярне ведмежа. Двоє його улюблених цуценят невідомої в реалі породи. Крас і Спартак.

— Спартак!

У білого щеняти величезні лапи, кожна — як маленька кухонна дошка. Він легко валить Арсена на траву, бризками розлітаються цвіркуни. Арсен хапається за густющу шерсть на його шиї, Спартак лиже йому лице, а Крас, менший і легший, і яскравий, мов прапор, намагається прослизнути між хазяїном і названим собачим братом, добратися до Арсенового носа й теж лизнути довгим шорстким язиком.

— Як ви тут без мене, як?

Двоє махають хвостами так, що трава хилиться під вітром. Наче вертоліт пролетів.

— Собаки ви мої! Собаки!

Він розкинув руки, намагаючись обійняти зразу обох, проте щенята вислизнули з рук, і лишилась порожнеча.

Він сів на ліжку. Штори затягнуті, цокає годинник, темний і мертвий стоїть на столі монітор. Арсенові сто років не снилися двоє його останніх щенят.

Він забув щось важливе. Зібрався зробити — і не зробив… Бодай йому! А Баффі! Він їй навіть не подзвонив…

Глянув на годинник. Пів на третю. Ну нічого собі… Чекати ранку? Е ні. Арсен стягнув телефон зі стола. Ліг на спину, вище натяг ковдру.

Дзвінок. Дзвінок. Сонний голос:

— Ти що, здурів?!

— А як ти знаєш, що це я? — прошепотів Арсен. І одразу вдарив себе по потилиці: ну, ідіот, доброго ранку, номер же висвітився!

— Вибач, — сказав він швидко. — Я хотів тобі подзвонити вчора.

— То чого ж не подзвонив?

— Я, — він добирав слова, — тут Мар’яна Чабан пропала, одно слово, мені її батьки дзвонили, а я…

«А я заліз до них у голови й редагував систему вартостей, щоб остаточно вимити звідти Мар’янку».

— Пропала? — сон і хрипкість зникли з Баффіного голосу. — Тобто як це?

— Ти в «Дівочий закон» уже гралася?