Цифровий, або Brevis est - Страница 102

102

У мене вдома дві приставки, подумав він з жахом. До телевізора й до ноутбука. Сидять, мов пацюки, й тиснуть на важілець задоволення. І по команді вмикають лампочку: свій — чужий.

— Головне в цім ділі — поступовість, — сказав його співрозмовник. — Малими дозами. Щодня. Гомеопатія.

— Наркоманія.

— Ні. Природний стан людини — шанувати себе, бути шанованим іншими, відчувати причетність до спільної справи, бути готовим пожертвувати собою заради загального добра. Заради своїх.

— Ти падлюка, — сказав Арсен.

— Ти теж. Ось, ми один одного вилаяли, а це неетично. Може, пошукаємо спільної мови? Ми ж розумні істоти?

— Маніпулятор…

— Тепер ти відштовхуєш мене, бо я став тобі чужий. У тебе лампочка на лобі, Арсене, засвітилася зараз червоним: я чужий. Ти не можеш зрозуміти моєї логіки. Ти ксенофоб.

Іван, що був одночасно Максимом, зітхнув — і різким поворотом керма на повній швидкості ввігнав машину під самоскид, що повільно повз поряд.

* * *

Джип прокотився п’ять метрів і став у безнадійній пробці. Праворуч, ліворуч, спереду й позаду чередою юрмилися машини. На світлофорі горів зелений, проте ніхто не рушав з місця: забите перехрестя.

— Це надовго, — сказав Максим.

Він сидів поруч з Арсеном за кермом свого джипа, мальовничо неголений, у розстебнутій лимонній вітровці, з-під якої визирала біла чиста футболка без єдиної плямочки крові.

Арсен скорчився замружившись, вчепившись у сидіння, як щойно в Івановій машині. У машині, що перетворилася на гармошку. Скрегіт металу й досі стояв у вухах.

— Я думав, ти вже звик, — сказав Максим. — Ми цифрові, брат. Файл знищено, на його місце став резервний. А тачка все одно була погана й числилась у викраденні.

— Більше ніколи так не роби, — прохрипів Арсен.

— Вибач. Виробнича необхідність. Ні, чесно, я не хотів тебе скривдити чи там налякати.

— Дякую. Ти дуже добрий.

Максим винувато знизав плечима і ввімкнув радіо.

— …і тепер там здоровенна пробка! — прокричав чоловік, здається, по телефону. — Алло, в студії, ви мене чуєте?

— Чуємо, спасибі, — відгукнувся дівочий статечний голос. — Нам дзвонили з приводу цієї аварії вже кілька разів… А правда, що постраждала «Шкода» була порожня?

— Не знаю! Самоскид поперек шосе, не проїхати, не пробитися…

— Спасибі. Отже, ми нагадуємо нашим слухачам…

Арсен вимкнув приймач. Джип проїхав два метри й знову став.

— А ти жахлива істота, — сказав Арсен.

Максим довго мовчав, та Арсен і не чекав відповіді.

— Я просто хочу додому, — сказав Максим, і Арсен навіть здригнувся від звуку його голосу. — Мій дім дуже далеко. Єдиний шанс — надіслати себе, як файл по мережі… якщо зберу інформаційну машину достатньої потужності.

— То ти справді інопланетянин?

— Я чужий, — сказав Максим з дивною інтонацією. — Чужо… земець. Чужо… світець, так точніше. Я частина тієї сили, що вічно хоче зла й вічно чинить добро… Цитати з мене пруть і пруть, і все не по суті.

— Був би шанс для людства, — сказав Арсен. — Якби воно все тебе зненавиділо. І об’єдналося.

— Та що з ним буде, з твоїм людством?! — Максим раптом розізлився. — Воно й крутіші бачило часи! І війни! І переселення! І кризи! Воно живуче, зараза, ніщо його не бере. Я піду, а воно залишиться, і через десять-двадцять років усе стане, як і було. Поки не з’явиться черговий бідолаха… Чогось мені здається, що я не перший, хто цю машинку використав за призначенням. І не останній.

Арсен помацав сидіння під собою. Сухе, от щастя. У тій «Шкоді» (то це була «Шкода»!), котра влетіла під самоскид, сидіння мокре напевно. І нікого нема. Машина-примара.

— Думаєш, після цього я на тебе працюватиму?

— А в тебе є вибір? — сумно запитав Максим.

Машина нарешті проїхала перехрестя й знову зупинилася.

— Подивись там, у бардачку, — так само сумно сказав Максим.

Арсен відкрив пластикові дверцятка. Бардачок був забитий дисками в тонких прозорих коробочках. Перші два диски, малинові, з логотипом невідомої фірми, були підписані маркером: «Аня». «Толік».

— Брешеш ти все, — вичавив Арсен.

Максим знизав плечима:

— Мені дуже жаль. Аня порушила баланс. Поки вона спала з Іваном, кохала Івана, слухалася Івана, все йшло за правилами. Але коли вона захотіла здивувати Івана, зрівнятися з Іваном, довести, що вона не просто дівка, а ще й сильна особистість…

— Цить.

— Це не ігри, не бійся. Твої товариші тепер — програми. Вони втратили частину функціональності, зате не питатимуть, чи етично зносити захист чужого компа або тримати в мережі п’ятдесят фальшивих ЖЖ-юзерів.

Арсен повернув диск з написом «Аня» й побачив на його світлому, блискучому боці віддзеркалення свого обличчя.

Вона така сама утиліта для Максима, як і я, подумав він, дивлячись собі у вічі. Але тільки мною маніпулювали, розважаючи, почухуючи черевце, підгодовуючи самолюбство лестощами. Аню тримали на повідку, використовуючи натуральне кохання. Справжнє, без домішок, жертовне, таке, як у Трістана та Ізольди.

— Ти заморочився? — стурбовано спитав Максим. — Не заморочуйся, послухай давнього друга. Питання стоїть просто: хто ти — тварюка тремтлива чи… ні, вибач, знову я не в тему. Радий тобі повідомити: за підсумками нашого тренінгу ти, Арсене, виявився абсолютним лідером. Поздоровляю.

Арсен мовчав.

— Є на світі речі, які всім не можна, — Максим підморгнув. — А тобі й мені — можна.

— Метеликів чавити, — сказав Арсен. — Можна, я твій ноут візьму?

— Бери, аякже.

102