Цифровий, або Brevis est - Страница 16

Арсен подивився на нього через стіл. Отак стоїш, з яблуком на голові, довірливий, відкритий, навіть веселий. А людина піднімає пістолет… цілком незнайома людина, цілком чужа, якщо чесно.

— Чому я повинен тобі вірити? — пробурмотів Арсен. — Ти… просто хочеш видавити мене з гри!

— Твоє вбивство має здаватися прозорим, побутовим, не пов’язаним з грою, — м’яко сказав Максим. — Інсценують напад маніяка, наприклад, — це значить, що твоє тіло знайдуть у лісі у відповідній кондиції… Розумієш, так?

— Ти мене залякуєш, — сказав Арсен, і голос його неприємно здригнувся.

— Так, — Максим кивнув. — Я тобою зараз маніпулюю. І водночас — я кажу правду.

Надворі, за вікнами, визирнуло крізь хмари сонце, і Максимові очі стали медово-жовті, наче в кота. Арсен похнюпився.

Кинути все. Грошей він іще заробить. Якщо працювати тільки з собаками — року вистачить, щоб покрити збитки. Поміняти лоґін, усі паролі, деінсталювати гру на диску. Якщо він зараз зникне — трибунал пройде, як по нотах, його засудять, але не знайдуть. Це ж тільки гра, гра та й годі, хай навіть на гроші. Схоже, мама свого домоглася — він ходитиме до школи, він учитиметься, як бджілка…

Максим ворухнувся. Арсен швидко підняв очі й побачив, як той лізе в кишеню куртки. Арсен очікував побачити мишу на обрізаному проводі — однак Максим дістав усього-навсього м’яту сигарету. Нерівно, уривчасто закурив. Арсен недоречно згадав Квіні: якщо Руда, закурюючи, демонструвала статус, то Максим просто забув у цю мить, що покинув курити. Щось турбувало його в цю мить, щось важливе. Він ворушив губами, наче подумки рахував.

Білявка на височенних каблуках процокала до виходу, червона, з надутими губами. Нещасний «ботан» залишився, похнюпившись, сидіти за столиком.

— Hi, — сказав Максим. — Не вистачить.

— Чого?

— Потужностей, щоб відмити твого Міністра й залишити в грі. Зрозумій, моя контора з цим не працює. Нас цей «Бал» зачіпає бортиком, тільки тому, що в ньому знайшовся ти. По ідеї, якщо всі ресурси перекинути на «Бал»… Усе одно буде пізно. Крім того… Ну, пограєш ще місяців два. І заради цього — довічний страх, що тебе от-от уб’ють? Ходити з охоронцем, озиратися й здригатися від кожного стукоту, нікому не вірити? Га?

Він говорив, затягуючись, затишно попихкуючи, насупивши брови. Потім раптом усвідомив, що в нього в руках сигарета, поморщився й погасив недопалок. Ця деталь сказала Арсенові більше, ніж слова.

— Я тобі не ворог, — Максим помахав рукою, розвіюючи дим перед очима. — Тобі не можна в мережу.

— У мене захист…

— Не сміши мої капці. Я можу зламати твій захист прямо зараз, звідси, з ноута.

— У мене собаки…

— От-от, собаки. Якщо я вирахував Доктора Ветті, то й вони знайдуть.

— Я не можу їх кинути просто так, — Арсен ковтнув слину.

— Кого?

— Собак. У мене зараз двоє щенят на вихованні, вони вмруть, якщо я не прийду!

Максим подивився уважно:

— Дурнику, немає ніяких щенят. Ніхто не вмре, бо ніколи не народжувався. Вони намальовані!

Арсен похитав головою:

— Я їх повинен… хоч передати комусь.

— Втратиш гроші? Багато втратиш?

— Це ж малесенькі щенята. Вони сьогодні сидять цілий день… самі… в темряві. Чекають, поки я прийду.

Максим перестав усміхатися.

— У темряві, — повторив він замислено. — Чому — в темряві?

* * *

На дев’ятій хвилині після того, як Арсен залоґінився, в приймальні Доктора Ветті з’явився незнайомий відвідувач.

Максим, що скоса поглядав через Арсенову руку на екран ноутбука, ледь чутно гмикнув.

— Це пастка? — запитав Арсен.

На екрані перед ним була його приймальня, знайома до останньої складки на портьєрах. Щенята вовтузилися, відбираючи одне в одного гутаперчеву кістку. Відвідувач сидів, закинувши ногу на ногу, і лице його було незворушне.

— Безперечно, — Максим говорив пошепки, хоч відвідувач не міг його чути. — Він хоче, щоб ти дав йому реквізити рахунку, адреси для листування, щоб засвітив свої контакти в собачих клубах…

— Та це ж складно, — сказав Арсен. — Таких контактів повно, адреси весь час змінюються, що він може довідатися?

— Варяга знайшли менше ніж за добу, — Максим вставив у автомобільний програвач новий диск.

Він сидів на водійському сидінні джипа, розвалившись, пожовуючи ментолову жуйку. Я знову сів до нього в машину, подумав Арсен. Гакер? Вербувальник? Хто він такий? Гадки не маю. Проте сів до нього в машину. Мов теля.

Десять хвилин тому джип зупинився під боком великого готелю. Максим за дві секунди настроїв зв’язок через готельну бездротову мережу й передав ноутбук Арсенові:

— Нехай пошукають тебе серед мешканців. Давай, що скоріше впораєшся — то краще.

І от — вони сиділи мовчки, в колонках грала «Карміна Бурана», Арсен зв’язався з клубом і оформив передачу, і тепер гарячково прощався зі своїми собаками. Гладив яскраво-рудого Краса, пухнастого білого Спартака, а ті стрибали, намагаючись лизнути в лице його намальовану фігурку.

— Вам буде добре, — бурмотів Арсен, — я віддам вас гарним людям, ви не бійтеся, усе буде добре…

Отоді й з’явився незнайомець і захотів купити «оцього, біленького».

— А хто вам рекомендував звернутися саме до мене? — запитав Доктор Ветті, п’ятдесятилітній лікар з Чернівців.

Покупець назвав голову одного з відомих клубів. Дуже правдоподібно.

— Ану ж це справжній клієнт? — запитав Арсен уголос.

Максим гмикнув.

— На жаль, — сказав Доктор Ветті, — цього, біленького, вже продано. Усіх продано. Спробуйте завітати до мене на тому тижні — я візьму в розпліднику нову партію й можу врахувати ваші індивідуальні побажання… Якої статі щеня? Якої масті? Буде легше, якщо ви розповісте мені про вашого улюбленого собаку або надішлете фото — ви ж тримали собак у реалі, чи не так?