Цифровий, або Brevis est - Страница 17

Покупець відповідав короткими репліками, з великими перервами між фразами, раз у раз скаржачись на поганий зв’язок. Арсен написав: «Даруйте, справді зв’язок поганий, чекаю вас наступного тижня» — і акуратно видворив відвідувача з віртуального кабінету.

— Професіонал, — з повагою сказав Максим. — Пам’ятаєш, я в тебе цуценят купував?

— Коли?!

— Галина Дмитрівна Корзун з Києва. Купив у тебе таксу з сумними очима. Відпрацював контакт.

— І кинув?!

Максим кліпнув:

— Що?

— Ти покинув цю таксу без догляду? Просто викинув, стер з диска?!

— Ні. Подарував дівчині, з якою тоді зустрічався.

— А вона…

— Вона правильна людина, не турбуйся. Вона не з тих, хто викидає на смітник цуценят.

Через кілька хвилин на дверях кабінету Доктора Ветті з’явилася табличка: «Тимчасово не працюю, прошу вибачити за незручності». Арсен закрив вікна й мовчки передав комп’ютер Максимові.

В один день втратити й статус, і бізнес, і всі статки. Саме так, напевно, відбувалося з людьми під час революцій — та й не тільки; такий собі Жофрей де Пейрак, вельможа з Тулузи й літературний персонаж, був позбавлений усього майна й спалений на багатті просто тому, що король йому позаздрив. Потім виявилося, що й від багаття Пейрак урятувався, і кар’єру зміг зробити заново. Арсен сподівався у своїй тузі, що й у нього життя ще не закінчилось.

Він перебирав подумки всі справи, які не встиг доробити. Він тужив за Міністром, за світом, який утратив, за життям, яке так і не прожив. У машині дуже тихо звучала «Карміна Бурана», так тихо, що часом ставала бурмотінням. Ззовні йшли пішоходи у своїх справах, обличчя їхні ставали то червоними, то зеленими залежно від настрою найближчої неонової вивіски.

— Як ти думаєш, — сказав Максим, дивлячись на екран свого ноута, — всі ці люди, що платять реальні гроші за віртуальних собак, — вони божевільні?

— Чому?

— На ці ж гроші вони могли б купити щось справжнє.

— Наприклад, що? Любов? Дружбу? Може, радість життя?

Максим всміхнувся:

— Все, у що ми віримо, існує. Так?

Арсен здивувався, бо Максим майже слово в слово повторив його власні думки. Все, у що ми віримо, — існує.

Його прорвало.

— На результат трибуналу якось можна вплинути?

— Думаю, ні. Вважай, що Міністра засуджено.

— Якщо він не з’явиться…

— Ще простіше. Обвинувачам буде легко.

— Він існує. Міністр. Це частина мене. Розумієш?

— Чудово розумію. Всі вмирають. Міністри теж.

Якщо пароль не буде активізовано за три місяці — акаунт анулюють і Міністр умре своєю смертю, подумав Арсен. У ліжку, один, далеко ще не старий… Державні турботи рано звели його в могилу…

Ох, якби ж не ховатися! Якби з’явитися на трибунал, прийти потім на страту, подивитися на юрбу з ешафота! Сказати на прощання кілька слів… Нехай анулюють акаунт в урочистій обстановці, нехай Міністр умре на очах у юрби, так, як жив…

Максим тримав на колінах комп’ютер, синюватий відблиск лягав йому на лице.

— Ого, — він дивився на екран, неясні тіні відбивалися в блискучих очах. — Все, як я й боявся.

— Що?

— Твого Міністра зламали.

— Що?!

— Перехопили акаунт. От зараз, якби ти ввійшов зі своїм лоґіном і паролем, — тебе б і вирахували, й одразу в гості… Ти не бійся. Я на твоєму боці. А це вже дуже багато.

Він розвернув екран. Арсен побачив знайому рамку «Королівського балу», вогку катівню, голу людину, підвішену за ноги. Голова була побрита наголо, але закривавлене лице ще можна впізнати: орлиний ніс, шрам на вилиці, роззявлений криком рот… Рядки у віконці чату стрибали, мов скажені — ішли зізнання, зізнання, зізнання, Міністр зізнавався в злочинах, у вчинених і у вигаданих, у кутку сиділи писар та кореспондент «Нашого балу». Писар строчив, а кореспондент збирався, очевидно, просто скопіювати лоґ, умістивши на першу сторінку скріншот з камери допитів — оцю ось картинку з підвішеним за ноги голим Міністром…

Хтось чужий, перехопивши керування Міністром, тепер брав участь у шоу. Напевно, страта буде так само барвиста.

— Дякую, — сказав Арсен. — З мене досить.

Його нудило. Думка про те, що його віртуальну оболонку голісіньку підвішено в камері тортур, була нестерпна.

— Гра, — Максим провів долонею по клавіатурі, наче погладив. — Видовище, шоу. Як би в них сайт не впав од напливу відвідувачів у суботу, в день страти.

— Ще трибуналу не було, а вже призначено страту?!

— Ти що ж, сумніваєшся, що трибунал пройде, як їм треба?

Арсен замружився:

— У мене… тобто в Міністра є прихильники.

— Після цих зізнань?

— Багато хто мені завдячує! У Міністра є агенти, друзі…

— Були, — вкрадливо зазначив Максим. — Цю гру для тебе закінчено. Змирися.

* * *

Весь наступний тиждень Арсена мучили фантомні болі. Він бачив сни, які мали снитися Міністрові. Він ходив до школи, мов на каторгу. У метро йому ввижалися чужі уважні погляди; на щастя, до четверга він занедужав — або вдало прикинувся хворим, він і сам не розумів. Батьки намагалися без потреби його не пресингувати — і Арсен окопався вдома, у своїй кімнаті, з термосом теплого чаю на підвіконні й відімкненим модемом.

Він намагався читати. Слухав музику. Намагався скласти старий пазл з п’ятисот фрагментів. Нічого не виходило; в суботу, забувши всі обіцянки, Арсен вийшов у мережу, щоб заново створити непримітного персонажа й з’явитися на страту Міністра — щоб хоч у юрбі постояти.

Зв’язку не було. Дзвінки в службу підтримки виявили, що пошкоджено кабель. Полагодити його раніше понеділка ніхто чомусь не брався.