Цифровий, або Brevis est - Страница 29

Максим приклав картку до електронного замка. Відчинилися броньовані двері. Четверо зайшли у великий напівтемний зал; розважальний центр, подумав Арсен. Гарно.

— Наш парк експериментальної техніки, — Максим розвів руками, наче пропонував розділити його радість. — Деякі з цих штучок знадобляться нам у роботі, інші годяться для розваги. Ось, наприклад, подарунок тим, кому ліньки ходити в тренажерний зал. Звичайний велотренажер під’єднуєш до рідного комп’ютера, крутиш педалі й здійснюєш віртуальну подорож, не виходячи з дому. У комплекті — шолом з окулярами, навушниками, кондиціонером та генератором запахів. Повний ефект присутності. Велосипедна прогулянка лісом, полем, берегом моря, пустелею — на вибір. Мережевий варіант — для тих, хто хоче змагатися чи просто спілкуватися під час тренувань. Аналогічні пристрої — лижний тренажер, бігова доріжка…

— А це що? — Толік стояв перед пристроєм, схожим на високотехнологічну шибеницю.

— Це, — Максим підняв долоні, наче жрець коло вівтаря, — миша й клавіатура для божевільних. Ми називаємо цю штуку «шуба», вона дозволяє водити персонажа всім тілом, влазити в його віртуальну шкуру. Стендовий варіант — не дивіться, що він такий громіздкий, просто він підтримує функції, які рядовому користувачу не потрібні. Цей пристрій, наприклад, дозволяє взаємодіяти традиційним намальованим персонажам — і персонажам-проекціям, людям, які злилися зі своїм віртуальним героєм. Саме цей пристрій вам сьогодні пропонуємо випробувати.

— Завдання? — одразу ж запитала Аня.

— Елементарне, набагато простіше за вчорашнє. Будемо битися, гра називається «Цар гори». Переможцем вважається той, хто протримається на вершині гори шістдесят секунд. Хтось із вас — за жеребком — керуватиме персонажем за допомогою «шуби», а отже, стрибатиме й махатиме кулаками. Хтось — мишкою, сидячи за столом. Хто нудьгує за екраном, хто скаче в «шубі» — не буде відомо до кінця ігрової сесії. Ясно?

— Чому така назва? — запитав Арсен. — Оселедець у шубі…

Максим знизав плечима:

— Прижилося. Як кажуть, відчуй себе оселедцем.

* * *

У картонну коробку кинули три скручені папірці. Перший брав Толік, за ним Аня, третій папірець дістався Арсенові. «Низький статус у групі, — подумав він меланхолійно. — Омега, або, іншими словами, тютя чи муля». Ні на Толіка, ні на Аню він намагався не дивитися.

Жінка середнього віку провела Арсена в якусь подобу роздягальні при спортивному залі. Він розгорнув зім’ятий папірець; на ньому було надруковано одне слово: «Шуба».

Він зрадів набагато більше, ніж од себе очікував: «Подивимося, хто тут омега».

— Поздоровляю, — серйозно сказала жінка. — Тут у шафі підберіть собі костюм. І через оті двері пройдіть до стенда. Маєте п’ятнадцять хвилин на підготовку.

«Чого ж так мало?»

Дочекавшись, коли жінка піде, Арсен замкнув на засувку обоє дверей. Роззирнувся: вздовж однієї стіни тяглася довга шафа-купе, на другій висіли дзеркала. Арсен відсунув двері шафи; на полицях стосами лежали трикотажні куртки та штани різних розмірів, темно-сині, з приємним сріблястим полиском. В окремих шухлядах горою валялися рукавички та шкарпетки.

Арсен майже зразу підібрав собі куртку й хвилин десять згаяв на штани: ті, що підходили йому за зростом, висіли мішком. Ті, що сиділи більш-менш пристойно, були заледве по кісточки. Арсен вийшов зі становища, натягши вище чорні шкарпетки: зрештою, не на бал же йому йти в такому вигляді.

Увімкнувся динамік під стелею.

— Арсене, ти готовий? Тебе чекають на стенді!

— Іду…

Ступаючи по гладенькій підлозі в самих шкарпетках, він вийшов крізь двері, що вели до стенда. Опинився в майже цілковитій темряві. Срібним полотнищем мерехтів великий екран. Рухаючись навпомацки, Арсен пройшов до стола, за яким щось робив незнайомий чоловік у білому халаті, а поруч з ним височів Максим.

— Ти коли-небудь носив контактні лінзи?

— Ні…

— Тоді просто дивися вгору.

Арсен заморгав. Чоловік у білому халаті, ні слова не кажучи, тицьнув йому в око чимось мокрим.

— Обережно! — Арсен гарячково закліпав віями.

— Не дриґайся…

Друга лінза присмокталася до очного яблука. Темний світ навколо Арсена смикнувся й поплив. «Це буде крутіше за йогурт…»

На поясі в нього затягли пасок.

— Увага, зараз ти ввійдеш у гру. Створювати персонажа не треба — він уже існує, і це ти. Освойся з ігровою пластикою. Зверни увагу: твої параметри можуть змінюватися. Можна «прокачати» силу удару, тренуючись на опудалах під горою. Але якщо дуже довго будеш розгойдуватися, то хтось із суперників встигне просидіти на вершині свою хвилину й виграє…

Арсен дивився на Максима — і бачив одночасно його, чоловіка в білому халаті, який настроював монітори, стіни залу, що йшли високо вгору — і три шкали ліворуч унизу: «Витривалість», «Сила удару», «Захист».

Арсен подивився вгору, на стелю. Шкали попливли вслід за його поглядом і залишилися на колишньому місці — праворуч унизу, на краю поля зору.

— Упродовж завдання зчитуй корисну інформацію, — сказав Максим. — Як лінзи, нормально сидять, не подразнюють?

— Чого їм подразнювати, це добрі лінзи, — буркнув чоловік у білому халаті. — Так, готовність є?

— Секунду. Арсене, стань у центрі майданчика, там, де хрестик намальований. У тебе буде круговий огляд, не обмежуй собі рухів.

До Арсенового паска ззаду пристебнули гнучке залізне вудлище, схоже на телескопічну антену.

— Це кулачний бій, сам розумієш, панькатися нічого, — продовжував інструктувати Максим. — Не затримуй дихання. Агов, увімкніть там кондиціонер інтенсивніше!