Цифровий, або Brevis est - Страница 30

— Аня й Толік за компами? — запитав Арсен. — З клавіатурою й мишкою?

— Так, вони вже готові, чекають тільки тебе… Ану, заплющ очі й секунду не дихай.

Арсен міцно заплющив очі. Й одразу здригнувся: в лице йому вдарив струмінь з балончика. Таке враження, що Максим облив його лаком для волосся.

— Що за гидота?!

— Твою міміку ми теж будемо транслювати в мережу, — задоволено промуркотів Максим, — твоє рідне обличчя, твої природні реакції. Це нешкідливо, потім умиєшся. Дайте йому хтось дзеркало…

Піднесли дзеркало. Арсен, щойно розліпив вії, побачив себе — шкіра блищала, лице здавалося темним і хитким, ніби відлитим зі ртуті.

— Готовність? — повторив чоловік у білому халаті.

— Є… Арсене, персонажі твоїх супротивників будуть портретно схожі. Ти їх упізнаєш. Тепер знов заплющ очі, щоб голова не запаморочилась. Як дам команду — розплющиш.

Арсен знову заплющив очі. Нічого не відбувалося. Він розрізняв чиєсь дихання, шарудіння одягу, ледь чутний шум кондиціонерів…

— Раз, два, три! — почувся відлік, нагадавши Арсенові дитячий майданчик. — Ти в грі!

* * *

Він стояв під горою. Дзюрчала вода: поряд крутилося мірошницьке колесо. Саме колесо, без млина. Гора на вигляд була дуже крута, схил її знизу оживляв газон, ближче до вершини починався пісок, а ще вище — каміння. Вершина гори блищала круглою шапочкою льоду.

— Ні фіга собі, — сказав Арсен і не почув власного голосу.

Унизу, на краю поля зору, як і раніше мерехтіли три шкали. Кожна була заповнена тільки на одну поділку: «Витривалість 1». «Сила удару 1». «Захист 0».

Арсен подивився вниз, на своє тіло. Побачив чужі руки з непропорційно величезними кулацюрами. Спробував розслабити пальці — кулаки розтислися, Арсен бачив тепер долоні, вузлуваті й мозолясті. На його подив, долоні були пописані, наче в школяра на іспиті: «Сила є — навіщо розум?», «Морда просить каменюку», «Ну, чого витріщився?»

Він опустив руки. Переступив з ноги на ногу. Тіло слухалося. Він рушив нагору, спершу відчуваючи під ногами траву, потім пісок. Потім у нього збилося дихання: схил був дуже крутий…

З-за протилежного схилу гори з’явився хтось із його супротивників. Тепер Арсен зміг краще оцінити, який вигляд має збоку: у чужого персонажа був величезний м’язистий корпус і руки зі здоровецькими кулаками, а з одягу він мав тільки боксерські атласні труси. Голова на могутній шиї здавалася дуже маленькою, і це була голова Толіка, його об’ємний портрет.

Арсен зупинився. Толік, беззвучно ворушачи губами, посунув на нього своїм неосяжним тілом — і раптом садонув кулаком у вухо, і Арсен не встиг ухилитися.

Перед очима засвітились намальовані зірки, наче в коміксі. Арсен перекинувся, застрибав м’ячем, у наступну секунду виявив, що лежить на траві. Гула голова, бухало в грудях серце, проте болю не було. Перед очима, наче на екрані, висвітилася службова інформація: «Сила прийнятого удару один. Цар гори — Анатолій. Час до перемоги: п’ятдесят дві… п’ятдесят одна… п’ятдесят… сорок дев’ять…»

Арсен устав. Гора, здавалось, була недосяжна, її крижана шапка сяяла. Крига, мабуть, слизька; ті двоє сидять за моніторами, не відчувають ні ударів, ні падінь, а тільки дивляться, як перекидаються на екрані чоловічки. Відстороненість у бойовій грі — перевага, треба було б сказати про це розробникам…

Він побачив, як Толік переможно розмахує кулаками. І в наступну секунду — як він же котиться по схилу вниз. «Цар гори — Ганна. Час до перемоги — п’ятдесят шість, п’ятдесят п’ять…»

Ну й примітивна штука. Такі ігри були популярні в часи Арсенового дитинства: на каламутних екранах стрибали каратисти, у кожного було по три-чотири рухи. Ні сеттингу пристойного, ні історії, ні стратегії… Що там казав Максим про можливість «прокачувати» параметри персонажа?

Він озирнувся. Зовсім недалеко, коло підніжжя, стояло опудало на тичці, зі шкіряним м’ячем замість голови. «Цар гори — Ганна. Час до перемоги — сорок п’ять, сорок чотири…»

Толік піднімався по найкрутішій частині схилу. Його ноги важко бухали об каміння, проте більше нічого чути не було. Цікаво, а Толік та Аня знають, що я — в «шубі»? Навряд. Вони можуть тільки гадати. Кожен відкривав свій жеребок в окремій кімнаті…

Знову хтось скотився по схилу. «Цар гори — Анатолій. Час до перемоги: п’ятдесят сім, п’ятдесят шість…»

Арсен підійшов до опудала. Дві перехрещені палиці, крива посмішка на круглій шкіряній мармизі, боксерські рукавички. Як з цим тренуватися? Арсен розмахнувся й ударив «у диню». Одним кулаком, другим; опудало розгойдувалося, не перестаючи посміхатися, ліворуч унизу з’явилася нова шкала: «Прогрес»…

«Сила удару плюс один. Захист плюс один. Сила удару плюс два. Захист плюс два. Сила удару плюс три…»

«Цар гори — Анатолій. Час до перемоги: двадцять три, двадцять дві, двадцять…»

Арсен любив стратегічні ігри. Не шутери-стрілялки, не квести: тільки стратегічки, та й Міністр був насамперед стратегом, а вже потім персонажем рольової гри. Набратися досвіду, здобути нові можливості; навчитися гончарної справи, зліпити глечик. Продати, одержати гроші, купити інструменти; зробити амфору. Продати, одержати гроші, купити майстерню, найняти працівників… Життя було б ідеальною стратегічною грою, якби не тяглося так довго, і якби не були такі неявні зв’язки між затраченим зусиллям — та результатом.

А тут цей зв’язок був кришталево чистий. Зусилля — результат. Удар — перемога.

Він рвонув по схилу вгору. Під ногами зашурхотів пісок — дуже реальне відчуття, коли провалюються ноги й важко бігти. Каміння; крижана кірка. Толік стояв до Арсена лицем, у боксерській стійці, зігнувши коліна, переступаючи босими ногами на льоду. Арсен прийняв його удар кулаком лівої руки, Толік похитнувся, заточившись, і тоді Арсен ударив його правою — у щелепу знизу.