Цифровий, або Brevis est - Страница 37

— Оце моя киця, — сказала дівчина, показуючи пальцем на картинку в журналі, і, хоч говорила вона впівголоса, Арсен почув її цілком виразно.

Он як. Виходить, поки він там метав бісер перед гамадрилами, Толік і Аня рвали од сміху животи, розвалившись у шкіряних кріслах…

Задзвонив мобільник. Арсен побачив мамин номер і швидко скинув дзвінок. Йому потрібна була хвилина, щоб опанувати себе. Одна хвилина.

— …Мамо, ти дзвонила?

— Так, а що сталося? Дзвінок зірвався?

— Я просто не на те натис, — сказав він винувато. — Як справи, що там удома?

Розмовляючи, він швидко піднявся у свій номер, відімкнув двері й замкнув знову. Сів до вікна — на галявині під соснами блукало руде кошеня.

— У мене? Ти не повіриш, тут такий шикарний готель…

Він чесно розписав усі принади бази, красу й комфорт, басейн, сосновий бір і свій прекрасний номер. Мама відверто зраділа:

— А так, уяви собі, сидів би ти в чотирьох стінах і цілими днями грався б у свої ігри!

— Так-так, — погодився Арсен.

Кошеня втекло, переслідуючи когось невидимого в траві. Арсен обережненько поклав телефон на тумбочку біля ліжка. Чи можна вважати це маніпуляцією? Він переконав маму, що в нього все гаразд і він цілком задоволений, хоч це зовсім не так, він почувається приниженим, наперед ненавидить своїх гравців і, головне, ніяк не може зрозуміти: чому, змагаючись за право працювати ігровим тестером, він повинен брати на себе обов’язки піонервожатого?!

Він ліг у ліжко зовсім рано. Небо ще було світле. Довго лежав, дивлячись, як розгойдуються у вікні верхівки сосен. Потім, як стало зовсім нестерпно отак лежати на самоті, устав, знов одягся і вийшов у хол.

Толіка не було. Перед великим монітором сиділа Аня. На екрані стрибали, танцювали, реготали, обіймалися підлітки, моргали кольорові вогні. Йшла трансляція з камери спостереження: на стародавньому, ще піонерському танцмайданчику було встановлено просунуту апаратуру, стрибав за пультом ді-джей у навушниках, і всі, хто приїхав відпочивати в цю дивну зміну, веселилися мов божевільні.

Арсен увійшов тихо. Аня, не обертаючись, відчула його присутність. Побачила тінь, відблиск на моніторі?

— Недоумки, — сказала, дивлячись на танцюючих, і стишила звук. — Ти своїх розрізняєш у цій каші?

— Ні, — сказав він з відразою. — Які вони мені — «свої»?

Аня гмикнула. Арсен повагався і сів поруч.

— Я був схожий на дурня, правда?

— Коли намагався їх напоумити? Не такий і дурень… Задум правильний. Інша річ…

Вона обернулася до Арсена.

— Як ти думаєш, Макс поставив у холі камеру?

— Га? — Арсен роззирнувся. — Тут? Ну… Так.

— Я теж упевнена. Ти помітив — у нього манька така, любить він камери. Я думаю, він одну проковтнув і поглядає через свій ноут, що там відбувається в нього в кишках… — Аня всміхнулася.

— Я хотів пробачення попросити, — сказав Арсен. — Ну, той…

— Та добре…

Арсену здавалося, що тренінг почався давним-давно, хоч минуло трохи більше тижня. Після екстремального досвіду з «шубою» пішли тихі, навіть нудні дні, коли всі троє проходили якісь нескінченні тести на комп’ютерах, поки нарешті Максим не порадував усіх виїзною сесією: «І попрацюєте, і відпочинете в гарних умовах». Арсенові батьки сприйняли цю поїздку як подарунок долі: обоє працювали й обох гризло сумління, що син серед літа сидить у чотирьох стінах.

Голою рукою Арсен відчував тепло, що йшло від Ані. На екрані ді-джей увімкнув повільний танець. Середина майданчика очистилась: «піонерам» був потрібен час, щоб з’ясувати, хто з ким танцює і чи не рано дозволяти себе мацати хлопцеві, з яким перший день знайома.

— Ти віриш у те фуфло, що Макс вішає нам на вуха? — недбало запитала Аня.

— У якому сенсі?

— У сенсі — великі ігри майбутнього, великий тестер, відібраний з тисяч, тренінг, кастинг, бла-бла-бла…

— Я конкретний договір підписав, — обережно сказав Арсен. — Де конкретно написано про ігри, тренінг і кастинг. Поки що все… майже як на вітрині.

— Мені близький твій підхід, — серйозно сказала Аня.

— А ти що думаєш?

Вона була дуже близько. Якби він захотів — зміг би взяти її за руку.

І заробити по пиці.

— Якщо ця фірма не іграшки розробляє, — почав він знову, — над чим же вона працює, по-твоєму? Нові рекламні технології?

— Макс нам відповість, — Аня обвела поглядом дерев’яну стелю холу. — Агов, Максе? Не відповідає…

— Ти йому не віриш?

— Я нікому не вірю, — відповіла вона серйозно. — А ти?

Він спробував придумати дотепну відповідь і не зміг. Аня засміялася:

— Жартую. Я вірю одній людині. Але тобі до неї, як до неба, а я для тебе стара. Твої чікси — отам, — і вона кивнула на монітор.

Арсен повернувся до себе, ліг і насилу заснув. Йому приснилася Мар’яна Чабан, гола, з татуюванням на впалому животі.

* * *

Уранці, перед сніданком, мешканців табору зібрали на лінійку. Арсен спостерігав з холу, розсівшись у кріслі перед плазмовою панеллю. Камера, встановлена на флагштоку, транслювала картинку з плацу, вкритого старими бетонними плитами: там, під ранковим сонцем, вишикувалися дві шеренги заспаних підлітків у шортах, майках, тренувальних штанях. Стояли нерівно, не тихо, перемовлялися, гули; Максим, повернений до камери потилицею, підняв мікрофон, і його голос з величезних динаміків перекрив бурчання «піонерів»:

— Доброго ранку, друзі. Сьогодні починається віртуальна мережева гра, презентована таборові «Сосновий бір» фірмою «Нові іграшки». Кожний з вас уже знає, до якої команди належить. Хочу доповнити: наша фірма призначає нагороду учасникам команди-переможця. Кожен переможець — кожен! — одержить чудовий новий ноутбук.