Цифровий, або Brevis est - Страница 38

Лінійка заворушилася. Збуджений гул на секунду перекрив Максимів голос у динаміках.

— Учасники команди, що посяде друге місце, одержать утішальний приз, — продовжував Максим, — МПЗ-плеєр. І тільки учасники команди, що посяде останнє, третє місце, не одержать нічого, крім образливої клички «лузер». Гра стартує сьогодні об одинадцятій у великому залі бібліотеки.

Арсен побачив Мар’яну. Вона шепотіла щось на вухо сусідці — дівчинці, красуні років п’ятнадцяти з довгим каштановим волоссям. Чорнявий нахаба зі шрамом зухвало стояв осторонь, на газоні, і курив, випускаючи дим крізь зціплені зуби.

— Знаєш, що таке епіфіт?

Він здригнувся. Аня, виявляється, вже давно не дивилася на екран — вона стояла перед декоративним корчем, на якому яскравими плямами виділялися орхідеї — бузкові, жовті, рожеві в цяточку.

— Їм не потрібно землі, вони тримаються за чужий стовбур і так ростуть, — продовжувала Аня. — Воду беруть з повітря.

Арсен про всяк випадок озирнувся. Нікого, крім нього й Ані, у холі не було — Толік вийшов дві хвилини тому.

— Орхідеї, — сказала Аня якось дивно.

— Це в тебе тотемна квітка, — зненацька для себе сказав Арсен.

— Що?

— Ну, знаєш, є тотемні звірі… а в тебе тотемна квітка.

Вона нарешті зрозуміла й засміялася:

— Так. Мені їх дарують.

— Він дарує? Той, кому ти довіряєш?

— З тобою небезпечно мати справу, — Аня примружилась. — Усе помічаєш. Усе запам’ятовуєш… Ну так. Він дарує. Заздри.

Камера спостереження досі транслювала картинку з лінійки. Хлопці юрбою віддалялися в напрямку їдальні. Двоє хлопців у комбінезонах техніків розмонтовували підсилювач. Максим стояв, спостерігаючи за білкою — блідо-рудий звір майнув раз, удруге й щез серед листя. Максим обернувся й подивився в камеру — Арсенові здалося, що прямо йому у вічі.

Аня помахала перед екраном розчепіреною п’ятірнею. Максим раптом усміхнувся й помахав у відповідь.

* * *

Арсен стояв перед знайомим третім корпусом. Лави, накидані обгортки з чіпсів та сухарів, фарбований старий ґанок — усе було таке саме, як учора ввечері. Гойдалися гілки сосен, нерухомо стояли дикі, давно не стрижені кущі. Арсен був один-однісінький; ляскала, відкриваючись і закриваючись, кватирка на другому поверсі, над балконом.

Учора, стоячи тут же, він кричав нерівним голосом: «Клан Ящерів! Збираємося перед корпусом!» Зараз двадцять підлітків, хлопців і дівчат, сидять у бібліотеці перед своїми терміналами й намагаються щось зрозуміти в редакторі персонажів. Або не намагаються — курять, сміються і лущать горіхи. Або не дійшли ще до бібліотеки — розпивають пиво, крадькома куплене в найближчому селі. Де вони? Де хоч один?! Уже п’ять на дванадцяту, стратегічний об’єкт стоїть без охорони, гра почалась, а ґеймерів і близько нема!

Він розгорнув карту. Три корпуси, три бази ворогуючих кланів, були розділені спортивними майданчиками. Тут, в альтанці, і тут, у гайку, треба виставити чати. Треба стрільця посадити на дах корпусу… Краще двох стрільців. Де ці виродки? Чи розуміють хоч краплею мозку, які вони ідіоти, які безпорадні мавпи?!

Беззвучно зіткалася з повітря фігура дівчини: висока, як модель, у зеленій кепці клану, з каштановими волоссям до плечей. З’явився нечіткий спогад: учора Мар’яна перешіптувалася з якоюсь дівчиною… Ця, намальована, була схожа на ельфа, і тільки колір волосся, яскраво-каштановий, уподібнював її до своєї авторки. Над головою ім’я — «Баффі Гнатенко». Така умова: прізвище у грі висвічується справжнє, а нікнейм кожний придумує сам. Он як; дівчина, звісно, талановита, але думає про себе дуже багато.

— Де ви там? — швидко написав Арсен у полі чату. — Де гравці?

Пауза.

«Тут, у бібліотеці».

— Нехай швидко входять у гру! Скільки можна чухатись!

«Зараз».

Війнув вітер, кинуті обгортки зашелестіли, наче справжні. Згустилися хмари. Арсен мимоволі глянув за вікно свого номера: над лісом світило сонце в блакитному небі. А тут, у грі, збиралося на дощ.

— Баффі, чекай тут. Як зберуться перші п’ятеро — веди за мною, в корпус. У кімнаті номер один має бути арсенал.

Він залишив її саму й вибіг по фарбованих сходах. Вони дуже натурально скрипіли під ногами; система керування тут була, як у багатьох іграх: «W» — уперед, «А» — ліворуч, «D» — праворуч. «Пробіл» — підстрибнути, ліва клавіша миші — стріляти або бити…

Усередині корпус був так само облізлий, як і зовні. Довгий коридор з лінолеумом на підлозі, двері в спільний туалет з буквами «Ч» та «Ж», далі — фарбовані білі двері в кімнати. На перших праворуч — бляшана цифра «1». Не замкнено. Арсен натис на літеру «Е» — відчинити.

На дерев’яній підлозі залишилися сліди від ліжкових ніжок. Ліжок не було, уздовж стін містилися стойки зі зброєю, точніше, з тим, що мало замінити зброю на першому етапі гри: десять залізних прутів. У сейфі з відчиненими дверцятами — три пістолети ПМ і три коробки з набоями.

Арсен розкрив свою віртуальну сумку. Особиста зброя — автоматичний пістолет невідомої Арсенові марки — був на місці. Він гадки не мав, як поводитися зі зброєю в реалі. Добре, що в грі можна просто натиснути «R»: «Зарядити».

Він підійшов до вікна. Його загін збирався: перед корпусом манячило вже восьмеро чи дев’ятеро персонажів у зелених кепках, у загальному чаті велося жваве, проте дуже далеке від справи спілкування.

— Ящери! — написав він у командному віконці. — У збройову, швидко!

Він збирався видати зброю тим, хто швидше добіжить. Хто впевненіше освоїться з керуванням.