Цифровий, або Brevis est - Страница 70

Там, у чужому темному дворі, він сів на гойдалку й знайшов у телефоні Анін номер. Утримався в останню мить і не подзвонив: він гадки не мав, що за програми носить на собі дівчина з орхідеями. Бо Максим міг і їй щось подарувати. А винахідливості в Ані більше, ніж в Арсена, не кажучи вже про практику та звичайний життєвий досвід. Ні, не треба бути дурнем. Не треба нариватися.

— З днем народження, синку! Ти став такий великий!

Задзвеніли келихи.

* * *

Бронзовий Міністр дивився вдалину. Лопушок схилив перед ним голову.

Арсен не користувався візуалізацією. Після всіх подій цього вечора, та ще й після келиха шампанського, йому не хотілось опинитися всередині простору, де верх і низ різняться тільки кольорами. Він сидів перед монітором у трусах і майці, ворушив пальцями босих ніг на килимі й вів персонажа клавішами «W», «А», «D».

Під постаментом пам’ятника лежали квіти. Ціла гора, ти ба. Варто вмерти, щоб тебе оцінили. Ще святого зроблять з бідного Міністра.

У пізню пору тут не було нікого. Тільки одна фігурка — в плащі з каптуром — завмерла коло самого підніжжя, наче в роздумах. Скоріше за все, гравець залишив тут свого персонажа, а сам відійшов заварити чай. Чи заспокоїти дитину. Або по-швидкому виконати подружній обов’язок і повернутися за комп’ютер.

Арсен підвів Лопушка до чужого персонажа. Так близько, що стало видно напис над головою: «Квіні»; Лопушок за інерцією зробив кілька кроків і ледь не налетів на Руду. Вона обернулася. Це справді була Квіні, власною віртуальною персоною.

Арсен клацнув по іконці фізичної дії: уклін. Лопушок уклонився.

«Якого рівня?» — з’явилося питання у віконці чату.

— Другого, — зізнався Лопушок. — Я взагалі щойно ввійшов.

«І одразу до Міністра?» — лице намальованої жінки нічого не виражало.

— Здалеку видно… Ти статую маєш на увазі?

— Статую, — Квіні говорила, не ворушачись. — Знаєш, кому пам’ятник?

— Ні. А кому?

— Тут написано.

Її намальована фігурка поворухнулася, обернулась обличчям до постаменту. Арсен прочитав напис: «Я був надто сильний, і мене вдарили в спину. Але я пам’ятаю все».

— Нічого не зрозуміло, — повідомив він Квіні. — Кого вдарили в спину?

— Якийсь ти дурненький, Лопушок, — сказала Руда. — Нік одіграєш?

— Га?

— Якщо в загробному царстві ти зустрінеш дух Міністра, скажи йому, будь ласка, що Квіні ніколи не бажала йому зла.

Ледь договоривши, вона розвернулась і покрокувала до міста по вузькій стежці, ледве помітній серед високої трави.

«Якщо в загробному царстві ти зустрінеш дух Міністра…»

Це натяк? Чи просто базікання? Чи що вона має на увазі? Чи…

Шанс. Єдиний, можливо, шанс. Вони одні серед поля, Квіні йде, хоч би вона ще дивилася на екран, а не відвернулась, не пустила персонажа в автоматичний біг до міських воріт…

Він випустив ігрову мишу й узявся за ту, з одрізаним штекером. Заплющив очі.

«Причепа. ON». «Візуалізація. ON».

Уявне око розплющилось.

Арсена перевернуло кілька разів. Так, ефект шампанського, не сподівався. Трава, квіти, ніч, усі барви приглушені. Він рвонув бігти, одразу відчув кольку в боку, проте Квіні не встигла зайти далеко.

Вона обернулась. Почула його кроки? Гарна, руда, дуже сумна… Картинка…

Він моргнув. Намальована жінка зробилася схожа на пластиковий манекен, потім на манекен з плоті, потім на живу людську істоту. На дуже справжню, втомлену, сумну жінку.

Вона постарішала!

Уночі під містом було прохолодно, босі Лопушкові ноги відчували вологу на траві. Роса. Намальована Квіні стала старша за ці півроку, як це можливо?

Фантазія, подумав Арсен. Моя фантазія. Я впевнений, що вона мала постаріти, і от — я це бачу.

— Ви вже йдете, пані?

— Хто ти такий, Лопушок, щоб мене допитувати?

— Ніхто… Я хотів з вами говорити. Мені подобається на вас дивитися.

— Ти зухвалий.

— Ні, я просто нуб, новачок, я кажу, що думаю… Ви дуже мені подобаєтеся. Ви…

Говорячи, він ступнув уперед, обійняв Квіні й завис на ній важким одягом. Поєднав обриси — так картою накривають карту. Дідько його знає, який це вигляд має збоку: як обійми… Чи як глюк, помилка в грі: буває, хтось зайде в стіну без дверей, чи персонажі зіллються…

Лице Квіні, тонке золотаве лице, вивернулося навиворіт і наділося на Арсена, мов маска. Дихати! Квіні завмерла; зараз у неї обірветься зв’язок з сервером…

Є.

Не стало пам’ятника. Арсен висів, наче шуба на вішалці, ось він, найнеприємніший момент роботи з «Причепою».

Ще за мить він виявив, що сидить за столом. Навколо темрява. Гола лампочка без абажура… Що за місце?

Він побачив руки на клавіатурі. Жіночі. Спокійно, Квіні, спокійно, дорогенька. Де ти? Це твій будинок? Чому так темно?

Жінка встала. Арсен висів на ній скафандром, і пора було перехоплювати керування. Де тут дзеркало? Де папір? Зараз ти напишеш нам, хто ти, де живеш. Ми роздрукуємо скріншот, і…

Жінка зупинилася посеред кімнати з голими цегляними стінами. Під ногами — бетон. Підлоги нема. Новобудова? Ні, скоріше стара квартира під капітальним ремонтом. Дуже капітальним. Ні меблів. Ні клаптика паперу чи тканини. Тільки біле вапно, лампочки на кручених шнурах — у кожній кімнаті… Скільки тут кімнат? Багато. Ціла анфілада. Де ж дзеркало?!

Жінка, корячись його наказові, повільно рушила до дверей. Зупинилася. Витягла телефон. Чудово, подумав Арсен. Відішли CMC. Навіть не треба відсилати: просто набери текст. Я побачу.

Дисплей телефону освітився. Жінка вибрала ім’я в «Контактах» — «ОрхОЗ».