Цифровий, або Brevis est - Страница 71

— Я вловила вірус, — сказала без передмов. — Не можу визначити який. Допоможи. Терміново.

А нехай йому, подумав Арсен.

— Як уловила? — запитав жіночий голос у телефоні, спотворений, і через це ніби знайомий.

— На балу.

— Висмикни кабель. Вимкни все. Чекай, я приїду з інструментом.

Тоненька ниточка, що перетворювала жінку на Арсенів ігровий персонаж, порвалася. Він знову став одягом, безвладною куфайкою на її плечах. Дуже важка, майже гладка, вона міркувала швидко й волю мала залізну. Він відчував її, як відчувають напругу високовольтної лінії — дроти тріскотять, під ними неприємно й моторошно стояти. Свідомість жінки була поруч, за непрозорою тонкою стінкою. Арсен міг би залізти їй у голову, як колись був заліз у свідомість до рідного батька… Ні, не міг. Тоді поруч був Максим. А з цією жінкою наодинці нізащо не впоратися.

Його власні думки розшарувалися — був страх, як уві сні, коли тікаєш і не можеш тікати, коли лежиш, дуже слабкий, на рейках і чуєш, як стугонить, ідучи, поїзд. І була цікавість: отже, вона — Квіні? Тоненька, мов соломинка для коктейлю, Квіні — персонаж товстухи, що живе за компом серед голих цегляних стін, на бетонній підлозі. Хто вона? Дзеркало, хоч би мені дзеркало…

Жінка поволі повернулась до комп’ютера. Монітор височів на єдиному в кімнаті столі, — древньому столі під древньою клейонкою, яка була колись строката, проте згодом втратила малюнок і кольори. Під столом, між алюмінієвими кривими ніжками, стояв системний блок, на ньому чорна коробка модема. Жінка потяглася до кабеля.

Ні, сказав Арсен.

Було дуже важко. Наче він намагався надати форму сухому піску, зібраному в поліетиленову торбинку. Колишні його жертви — ті, кого він змушував писати на папері ім’я й підходити до дзеркала з цим саморобним плакатом, — випадкові люди сприймали його, як частину себе. Ця жінка пручалася: руки її, без перснів, без жодних прикрас, з коротко обрізаними нігтями, тяглися до модема. Вона його вимкне або висмикне кабель — тоді Арсен не зможе повернутися.

Фігня, сказав він собі. Я вдома, я сиджу за своїм столом, я загрався, дивлюсь на монітор… Що переді мною на екрані? «Королівський бал», пам’ятник Міністрові, стоїть Лопушок, він порожній зсередини, намальована фігурка, ніким не керована. Де я? Що таке «я»? Арсен перед монітором — теж фігурка, тільки з плоті та крові, ніким не керована… А я де?!

Він зібрав усю волю. «Причепа», зовнішній кістяк цієї жінки, з желеподібного став пружним, мов м’язи молюска, що стуляє мушлю. Він змусив жінку випростатись, змусив подивитися на монітор, і сила його розпачу була така, що вона на секунду знову зробилась його ігровим персонажем.

На її робочому столі, на екрані, була картинка — тропічний берег, сліди босих ніг на вологому піску, збитий з дощок поміст вів удалину, і хилилась до моря кокосова пальма. На пальмовому листі, мов ялинкова іграшка, жовтіла іконка «Королівського балу». Арсен смикнув жіночу руку, кинув на мишу, і рухова пам’ять не підвела — курсор сполучився з іконкою. Палець натис на кнопку перш, ніж жінка встигла знову звільнитися. Залишалося кілька секунд, поки програма завантажиться…

Жінка, на якій Арсен висів, ніби риба-причепа, ривком вивільнилася з його волі. Упала на коліна, схопила модем і рвонула кабель.

* * *

— То, виходить, жарти скінчилися? — Максим закинув ноги на стіл і потягся, піднявши до стелі маслакуваті кулаки.

Арсен залишився стояти. У кімнаті без вікон беззвучно працювали кондиціонери.

— Ти ж мене не попереджав, — сказав Арсен.

— Це було востаннє, що ти входив з дому, — Максим кивнув. — Відтепер — ось твоє робоче місце, — він кивнув на комп’ютер у кутку. — А твій комп, скажи батькам, хай продадуть.

— Ти мене не попереджав, що так може бути! Що це небезпечно!

— Небезпечно?! Тьху на тебе. Ніякої небезпеки немає. А що таке може бути, я сам не припускав…

Максим говорив й, тицяючи пальцем, перебирав крихітні картинки-екранчики на моніторі свого ноутбука. По черзі виводив їх на більші екрани: дама перед банкоматом, ескалатор метро, кабінет офісного працівника, автостоянка, перон; він переглядав їх і знову збирав на екрані ноута, і Арсенові здавалось іноді, що Максим складає величезну головоломку, пазл.

— Що це було? — Арсен почухав роздряпану долоню. — Вона сказала… сказала, що я вірус?

— Ну який ти вірус? — Максим говорив, не відриваючись од своєї справи. — Вірус — це програма, здатна створювати свої функціонально ідентичні копії. Ти можеш створювати свої копії? Ні? Просто за обивательською звичкою ми називаємо вірусом усе, що переміщається й шкодить. Чи просто переміщається без відома користувача. Не стовбич, візьми собі кави.

Арсен потоптався ще, потім сів.

Він опам’ятався вночі від того, що мама трясла його за плече й плакала. Батько готовий був викликати «швидку»; Арсен ледве сів і виявив себе на підлозі під столом. Його комп’ютер безтурботно спав, викинувши на екран заставку-скрінсейвер.

— Що з тобою? Та що з тобою, ти знепритомнів?!

— Я просто заснув, — сказав Арсен і всміхнувся.

— Я десять хвилин не могла тебе добудитися! Ти ж тільки один келих шампанського… Якби я знала…

Він заспокоїв батьків, як міг. Уранці встав раніше й напоказ зробив зарядку, прийняв контрастний душ, потім узяв роликові ковзани й подався в парк. Батьки дивились недовірливо, і правильно робили: проїхавши коло по парку, засапавшись і двічі гепнувшись, Арсен подзвонив Максимові, і той прислав по нього машину.

— Що зі мною сталося, ти можеш пояснити? Що вона збиралася зі мною робити?