Цифровий, або Brevis est - Страница 74

— Вони — теж наші програми, — Максим указав на монтажників. — Маленькі утиліти. Ми їх використовуємо. Це аморально. Але ми їм потім платимо, це морально.

— Ти хочеш геть усе на світі засіяти камерами?

— І без мене засіюють. Уже майже засіяли. Я просто випереджаю події, наголошую на деяких об’єктах, для мене стратегічно важливих.

«Правда».

— Чому саме ці офіси?

— Тут приймають рішення, від яких залежать мої дальші плани. Я хочу, щоб рішення були на мою користь.

«Правда».

— Які рішення, якого роду?

— Комерційні. Управлінські. Які рішення зазвичай приймає керівництво на Важливих Нарадах?

— Сподіваюся, ти не збираєшся знищити Землю? — запитав Арсен з нервовим смішком.

Максим розреготався.

— Я?! Я найдобріша істота! Мені потрібні мережі, я в них живу й годуюся. Тому мені треба, щоб мереж було більше. Тому я дбаю про прогрес, я хочу, щоб комп’ютер стояв у кожному селі, в кожній задрипаній халупі на екваторі й за полярним колом! Мені це вигідно — але й людству це вигідно теж! Це симбіоз розумних істот!

«Правда».

— Максиме, ти… інопланетянин?

— Е-е-е… Строго кажучи, так.

«Правда».

* * *

О шостій годині вечора машина відвозила його додому. Найчастіше він просив висадити його коло перехрестя, за квартал од двору. Він знаходив радість у самотній прогулянці по відносно свіжому, ще літньому, трохи зіпсутому вихлопними газами повітрю.

А цього вечора погода була чудова.

Старчиха стояла коло переходу, стиснувшись, наче очікуючи лиха з усіх боків, і безнадійно тримала в тремтячій руці пластиковий стаканчик.

«П’ятсот гривень».

Він вийняв з кишені купюру, пітною рукою згорнув у трубочку, встромив у стаканчик і рвонув навтьоки. Звернув у чужий двір, проскочив дитячий майданчик і аж тоді зупинився. Наче баба могла за ним погнатися.

Гамлет не здивувався, коли йому явився привид батька. Бо світ, у якому жив Гамлет, припускав існування примар. Світ, у якому жив Арсен, припускав, хоч і неявно, існування інопланетян. Чи я дивлюся кіно, де дівчата б’ються у дворі, бандити вбивають боржників, інопланетяни намагаються захопити світ… Ці дівчата, ці бандити, ці інопланетяни однаково для мене реальні.

Я ніколи не бачив інопланетянина. Але й бандита, поклавши руку на серце, — справжнього бандита я теж не бачив. А тим більше не брав участі в розбірках.

Арсен запитав тоді Максима: навіщо тобі це все? Той засміявся й відповів: я цифровий, як твої щенята. Такий спосіб існування. І заспівав: «Цифровий, цифровий, геть іди, ти не такий!»

Що сказав би Міністр, якби довідався про існування на сервері, де він живе, адміністрації, користувачів, програмістів?

Він би спробував вичавити з цієї інформації якнайбільше вигоди для себе, подумав Арсен. Якщо мені моторошно думати про те, хто такий Максим — то що ж, я про це не думатиму.

* * *

Мама трохи побурчала про трудове законодавство та експлуатацію праці підлітків. Арсен дуже скоро перемкнув її на позитив: його цінують, відібрали серед багатьох, він талановитий. Батьки повинні за нього радіти, як радіє він сам.

Мама запропонувала в неділю разом сходити на пляж — і відразу забула про розмову, поринувши в читання френд-стрічки. Останнім часом вона дедалі рідше розмовляла і з батьком, і з Арсеном, здається, їй було простіше набивати текст на клавіатурі, ніж ворушити язиком та губами. Так батько знову втече наліво, з гіркотою подумав Арсен.

— Ма, ну що там у тебе?

— Та тут одна дівчина загинула, — мама зсунула брови. — Утворилося співтовариство. Збираємо гроші, ось, на адвоката.

— На адвоката?

— Ти впевнений, що тобі це цікаво? — мама подивилася скоса. Арсен побачив, що їй дуже хочеться розповісти. Але вона боїться, як у випадку з батьком, наткнутися на прохолодний подив або глузування.

— Аякже, — сказав Арсен. — Ти її знала?

— Авжеж! Це ж френдеса мого френда, я бачила її коментарі. Вона була, знаєш, така гостра, талановита, завжди блискуче аналізувала… Зоя. Фонд Зої. У неї ще лемур був на юзерпіку. Загинув наш лемурчик…

— Що з нею сталося?

— Убили на пейнтболі. Один маніяк приніс на пейнтбол дрібнокаліберку, знаєш, не стандартний маркер, а справжню дрібнокаліберну гвинтівку… А грали вони за містом, у якомусь новому клубі. І цей дивак почав стріляти, кількох покалічив. А їй влучив у шию. Тепер його намагаються виправдати, ми збираємо гроші Зоїному вітчимові на адвоката…

— А вітчим тут при чому?

— Ох, це довго пояснювати, — мама, здавалось, незадоволена Арсеновою нетямущістю. — Помий посуд, добре?

Це була субота, вечір. Батько сидів перед телевізором, перемикаючи канали, щось бурмочучи під ніс. Арсен розчув тільки: «Падлюки! Ну які гади, га? Вони своє одержать, ці піндоси…»

Арсен пішов до себе в кімнату.

* * *

Чоловік у блискучому темно-сірому костюмі сидів у шкіряному кріслі з такою високою спинкою, що ясно ставало, хто тут хазяїн. Його товсті м’які пальці крутили авторучку, старомодну й стару, з золотим пером. Мабуть, щаслива, подумав Арсен. Мабуть, він її вже багато років тягає на підписання і на важливі зустрічі; мабуть, вона приносить йому удачу.

Камера, невидима й невпізнана, містилася в щілині між стелею та дерев’яною панеллю стіни. Якість картинки була чудова. Навколо стільниці з товстого матового скла сиділи в різних позах люди дрібніші, проте кожного з них чекав у дворі будинку автомобіль представницького класу з водієм. Арсен звертав увагу на дрібниці: рудуватий миршавий чоловік з білими порцеляновими зубами крутив у руках окуляри в невагомо-тонкій оправі. Інший, повненький і чорноволосий, сидів непорушно, і тільки рух його тонкого мізинця видавав внутрішню напругу. Четверо дуже схожих широковидих, вузькооких чоловіків сиділо прямо, мов дерев’яні стовпчики, і однаковим поглядом дивилися на освітлений екран.