Цифровий, або Brevis est - Страница 75

Єдина жінка в цій компанії, суха дама років сорока, стояла коло великого монітора, на якому змінювались діаграми, й говорила голосом таким же блідим і припудреним, як її шкіра, незрозумілі Арсенові слова.

Мова йшла про великі поставки оптоволоконного кабелю.

— Отут — дуже чисто, будь ласка, — сказав Максим. — Ніякої самодіяльності. Сухіше, стриманіше.

Максим сидів за сусіднім столом, переглядаючи картинки на своєму моніторі й тільки скоса, ніби ненароком, поглядав на екран перед Арсеном:

— Сам, тепер сам. Ти все вмієш. Акуратніше, будь ласка.

На столі перед чоловіком у темно-сірому завібрував телефон. Чоловік був упевнений, що перед нарадою його вимкнув; він здивовано нахилив голову, поклав ручку, потягся до надскладного розумного прилада, який йому замінював слухавку.

У цю мить настала пора вирішувати.

Арсен зосередився. Підвів курсор. Торкнувся пальцем рубчастого гумового коліщати — і двічі клацнув лівою кнопкою.

Чоловік у високому кріслі кивнув — уривчасто, ніби струшуючи з голови попіл.

* * *

— Сядь, — Максим указав на крісло навпроти.

Крісло було велике, під товсте озаддя, й холодне, обтягнуте натуральною шкірою. Арсен відчував себе в ньому, як у животі у дохлого кита.

— Я задоволений твоєю роботою, а ти задоволений?

— Так, атож!

— Ще й не таке буде. Це так, розминка, а до головного ми поки не підійшли… Не переживаєш, що доводиться гарувати на інопланетний розум, га?

Арсен почервонів:

— Знущаєшся?

— Не знущаюся. Добродушно зубоскалю. Так цікаво за тобою спостерігати… До речі, тобі більше нічого не треба?

— Тобто?

— Гроші в тебе є. Чікси теж. Хочеш, усі навколо тобі віритимуть і слухатимуть, як найголовніший у житті авторитет?

Арсенові мороз продер по спині.

— Хо… хочу.

— Далі. Незабаром почнеться навчальний рік. У твої плани, зрозуміло, не входить щоденне відбування в школі, уроки, класні години…

Арсен поперхнувся:

— Ти казав, вільне відвідування…

— Вільне відвідування припускає, як не крути, написання контрольних, тематичних, сяку-таку присутність у школі. Але з тією утилітою, що я тобі пропишу, ти кого завгодно переконаєш у чому завгодно. Тобі організують вільне відвідування. Або відразу видадуть атестат. Коли прийде виклик у військкомат — ти зможеш їх переконати, що ти інвалід. Або, навпаки, що ти вартий генеральської посади.

— Так?!

— Так, але рамок пристойності треба дотримуватись. Тих, хто тебе призначить генералом, відправлять у дурку, це точно. Та я не пам’ятаю, щоб ти мріяв про військову кар’єру.

— Максиме! — Арсен почув благання у власному голосі.

— Ти занадто серйозний, — Максим підморгнув. — Ти боїшся мені підіграти. А я легко йду на контакт. Я все тобі розповів, ти все про мене знаєш, усі карти я виклав… Не бійся просити чогось для себе! Ну? Арсене, що ти хочеш?

— Щоб мені служила рибка золота, — Арсен гмикнув. — І була б у мене на побігеньках.

Максим примружив очі:

— Отже?

— Ти зможеш виконати все, що я попрошу?

— Подивимося. Всемогутнього я з себе ніколи не корчив.

— Тоді я хочу, щоб не було війни, фінансової кризи, терористів, хвороб…

— Стоп, стоп, стоп! — Максим підняв долоні, наче зупиняв насування локомотива. — Не змушуй мене згадувати бородаті анекдоти про діда, бабу та золоту рибку. По-твоєму, інопланетна істота може отак просто, зі своєї волі, перекроювати земну історію?!

Арсен кліпнув очима. Максим дивився обурено, проте обурення було награне: з-під нього, наче з-під шару замазки, проступало глузування. Не зле, щоправда. Без жовчі.

Це щось із наукової фантастики, подумав Арсен. Не наступи на метелика. Не смій рятувати Джордано Бруно. А чи маємо ми право змінювати історію?

— А що стосується окремої людини…

— Арсене, ти мені вибач, але ходиш ти в школу чи ні — світовій історії від цього ні холодно, ні жарко. Війни, епідемії, кризи, терористи — це все дуже погано, але це внутрішні проблеми людської цивілізації. А я просто тихо в’ю своє гніздо.

— А людству це як, байдуже? — запитав Арсен. — Ти ж усе одно втручаєшся! Он, у Бредбері метелика розчавили, і все пішло казна-як…

— Про художнє перебільшення тебе в школі вчили? Так!

Є на світі речі, яких усім не можна. А одному чи кільком — можна. Я можу чавити метеликів, але якщо інші робитимуть те саме — всім кінець. Помовч! — Максим одмахнувся від Арсена, що вже було роззявив рота. — Я знаю, що це аморально. Монархія — аморально. А революція з багатьма смертями, депресія, безробіття, розвал — це морально? Я в’ю своє гніздо, я сприяю розвиткові інформаційної мережі, щоб жити в ній.

З таким самим успіхом я міг би бути просто успішним медійним магнатом. Уяви селище древніх людей, частокіл і ліс навколо. Вони відвойовують у лісу ріллю — а один з них, приміром, чаклун, і робить те ж саме, але за допомогою фаєрболів… Доступна аналогія?

— Ну… так.

— Тепер про загальне добро. Я тобі обіцяю, що згодом ми за це візьмемося теж. Крок за кроком. Допомагаючи конкретним людям. Я дуже радий, що ти не такий егоїст, як здаєшся, і все-таки, Арсене… Що ти хочеш для себе?

* * *

«Влада слова — ON».

«Невидимість — ON».

Ні, він не розчинився в повітрі. Просто його перестали помічати. Не налітали в юрбі, не наступали на ноги, не норовили прищемити дверима. Його не бачили в упор. Чисто психологічний ефект.

Він ніби висвічувався перед їхніми очима тільки тоді, як починав говорити. Його слова сприймали, як наказ або як істину. Він постукав у дверцята шикарної машини перед світлофором — дама, що сиділа за кермом, впустила його без жодного запитання й повернулася до своєї телефонної розмови. Вона кричала на когось, матюкаючись і бризкаючи слиною, а на телеекрані перед нею йшов боксерський двобій у записі, і Арсенові здавалося, що дама за кермом теж когось молотить — словами. Машина котилася м’яко, була зсередини обшита шкірою й пахла м’ятою, але Арсенові дуже скоро зробилося неприємно, і він сказав дамі: