Цифровий, або Brevis est - Страница 78

— Агов, — тихо сказала Аня, й Арсен підскочив, наче під ним виявився їжачок.

Аня всміхалася.

На ній був синій светр під горло й обтислі джинси. Волосся не відросло, а стало, здається, ще коротше. Вона дивилася на Арсена тепло й насмішкувато.

— Ну ти прямо підкрадаєшся, — з досадою сказав Арсен. — Я працюю.

— Бачу… Я теж працюю. Майже в сусідній кімнаті. Спритно нас Макс розвів, правда?

Арсен у першу хвилину подумав, що вона має на увазі: «Максим розвів нас по різних кімнатах». Але Аня мала на увазі інше — Максим їх обдурив.

— Щось я тебе ні разу не бачив, — сказав Арсен.

— Не дивно. У мене в кімнаті все є, і курилка, й буфет, і диван, і сортир. Якого дідька мені тягатися по коридорах? Тебе шукати?

Вона всміхнулася ширше.

— Могла б подзвонити… — знову з досадою сказав Арсен.

— А ходімо до мене, — раптом запропонувала Аня. — Покажу, що я роблю.

* * *

Заставка на робочому столі зображала сад орхідей. Неприродно гарні, вигадливі квіти.

— Епіфіти, — сказав Арсен.

— Ти запам’ятав? — Аня уважно на нього подивилася.

— Тотемна квітка.

— Тотемна, — підтвердила вона без усмішки. — Тебе Максим на конвеєр поставив?

— Про що ти?

— Ну, мишкою ти в нього працюєш, так? — Аня всміхнулася, задоволена двозначністю фрази. — Клац-клац-клац-клац.

— До чого тут конвеєр? — спалахнувши, запитав Арсен і відразу зрозумів, до чого: справді, роботу він робив завжди ту саму, тільки об’єкти та суб’єкти мінялися. Клац-клац-клац-клац…

— А ти, мабуть, англійською королевою працюєш, — сказав він, намагаючись приховати, що його це зачепило.

— Ні, — Аня відтягла комір светра, наче їй було жарко. — Ти на утилітах?

— Так.

— Давай конвенцію — я вимкну всі свої, а ти всі свої?

Арсен забарився.

— Не довіряєш? — Аня підморгнула.

— У мене й так усі вимкнені, — зізнався Арсен.

Аня секунду швидко міркувала.

— Підловив, — сказала нарешті. — Простодушність буває сильніша за хитрість. Ну нехай, якщо вже я зголосилася…

Вона заплющила очі й провела пальцями в повітрі перед собою, наче протирала запітніле вікно. Розплющила очі:

— Тепер усе… Ось, дивися.

Вона сіла за стіл, відкинулась на спинку старенького офісного крісла й ворухнула мишкою. Відкрилося вікно, ні на що не схоже: екзотичний стильний простір з безліччю деталей, об’ємні предмети, що плавають у повітрі — чи то риби на глибині, чи дирижаблі в піднебессі. Виявилося, це іконки; кожен рух миші так різко міняв кут зору, що в Арсена за секунду запаморочилася голова.

Аня клацнула по символу, схожому на тенісну ракетку. Розкрилося нове вікно, Арсен побачив ніби ляльковий будинок зсередини. Рядами стояли крихітні столи з моніторами, за кожним містилася людська фігурка. Вони були різнобарвні, і проводи, що з’єднували їх, були теж кольорові — кручені шнури або вовняні нитки.

— Це мої юзери, — недбало сказала Аня. — Можеш подивитися ближче.

Вона встала. Арсен сів у крісло, тепле від її тіла, кашлянув, подивився знизу вгору:

— І що робити?

— Просто подивись. Робити нічого не треба. Тим більше, що ти не вмієш.

Він узявся за її мишку, маленьку й теж теплу. Крутнув вказівним пальцем ребристе коліща. Картинка наблизилася, збільшилася, стали помітні окремі кахлі на підлозі, в деталях — обличчя та одяг сидячих і навіть мікроскопічна пачка сигарет на столі.

Риси й фігури у сидячих юзерів були гротескні, наче в ляльок у жанровому спектаклі. Злісний карлик. Сноб-інтелектуал. Дурник. Сільський чубатий хлопець. Баба-Яга. Попелюшка. Стукач-зрадник. Характер персонажа було написано на лиці, проте, коли Арсен навів курсор на лице дівулі, що сиділа скраю, на вигляд — Зацькованої Жертви, — спливло додаткове інформаційне вікно: «Userinfo»…

— На старості у ляльок граюся, — зізналася Аня. — Гарні?

— Сама малювала?

— Їх не треба малювати. Їхні обличчя взагалі не мають значення, це так, для мене, для зручності.

— Що ти ними робиш?

— Граюся. Це мої персонажі, у кожного свій блоґ, у кожному блозі — багато тисяч читачів. У кожного з персонажів, бачиш, біографія. У кожного — сотня знайомих, які начебто бачили їх у реалі. Всі страшенно емоційні, — Аня говорила з ніжністю, дивлячись через Арсенове плече на екран. — Ось, дивися, що червоніші щоки — то вищий емоційний градус. Цей узагалі розкочегарився, — вона тицьнула пальцем у сноба-інтелектуала. — Бачиш, у них щодня щось відбувається. Війна. Замирення. Цькування. То перформанс з дохлих жаб, то наркомани проводять акцію проти геїв, то дівчину вбили на пейнтболі…

— Фонд Зої, — пробурмотів Арсен.

— До тебе теж докотилося? — Аня сперлася ліктями на спинку крісла. — Деякі справжні подразники я їм теж згодовую. Але частіше беру вже оцифровані, з телека… Цей, бачиш, у мене провокатор — його журнал постійно зламують. Оцей, у зеленому светрі, сидить поруч — от він найчастіше й зламує.

— Як складно, — Арсен відхилився від монітора.

— Спершу складно, авжеж. Ти вмієш плести?

— Ні, — він навіть розгубився.

— Спочатку, коли береш у руки шпиці, — плутаєшся, як багатоніжка у своїх колінах. А потім такі узори можна виплітати… А це, — вона подивилась на екран, — цікавіше. Інтерактивна система: ти їй підкинеш подразник, вона прореагує, а ти візьмеш її реакцію й обережненько сформуєш для своїх потреб. Приглушиш, розів’єш, потім підкинеш ще новіший подразник. Вони ж, наче залізні ошурки, вздовж силових ліній шикуються… Та найважче — знаєш, що?

— Що?