Цифровий, або Brevis est - Страница 83

Арсен на якийсь час забув навіть про «Королівський бал». Почуття керованого страху, почуття солодкого жаху й катарсис у фіналі, коли герой убивав власну смерть, — все це вивертало його навиворіт і тримало, наче наркотик. Приходячи до Максима в офіс, він запускав гру й сидів за нею, ні про що більше не бажаючи знати.

— Треба поговорити, — сказав Максим у середині листопада. — Я знав, що тобі сподобається… Але, по-моєму, ти зациклився на тому самому. Наче пацюк, тиснеш на важілець задоволення.

— А… що мені ще робити? — Арсен образився. — Я так зрозумів, що тестувати цю гру…

— Ти її протестував і засіяв. Ти зробив уже все, що треба. Друга гра не готова, але буде тижнів через два. Я хочу, щоб ти розвіявся.

— Тобто?

— Побережи очі. Побережи спину. Годі тобі годинами просиджувати за компом. Іди, гуляй, подивися, що у тебе в школі. Що коїться у світі. Що діється у твоїй родині…

— А що діється?!

Максим витримав паузу, потім розсміявся:

— Нічого особливого, все, як і раніше, але ти й цього не помічаєш. Та не лякайся ти так… Тиждень — офіційно — я тебе тут бачити не бажаю. Твій домашній комп я заблокую.

— Як? — Арсен розгубився.

— Ну добре, — Максим за ним спостерігав, — не тиждень, але три дні точно. Для практики. Подивись на зовнішній світ. Спробуй свої утиліти: у тебе є все… Чи не все?

Він наморщив лоба, вдаючи, що згадує:

— А, таки не все… Що ти хочеш, Арсене? Що ще ти хочеш?

* * *

— Не смикайся, чув? Я тобі не зуби лікую…

Арсен сидів у кріслі, точніше, напівлежав, бо спинку було відкинуто до межі. Права рука його була пописана маркером майже до ліктя, і фарба лоскітно всмоктувалася в шкіру. Максим сидів над ним, наче татуювальник, і тицяв стрижнем іноді досить відчутно.

— Заплющ очі. Візьми мишу. Я поставив тобі дві додаткові програми: фільтр, він має бути ввімкнений постійно. З фільтром ти можеш лізти в найтемніше підворіття, в закинутий колодязь, їхати в зону воєнних дій: він одбиватиме імовірнісні атаки й забезпечуватиме тобі максимально можливу удачливість. На межі чуда. Зрозумів?

— Ага…

— І ще одна штука, називається «Правда життя», але я її, між нами, інакше як «свинцева мерзота» не називаю. Вона дуже доскіплива, виводить масу службової інформації, до цього треба звикнути. І ще вона сповільнює сприйняття: реакція гальмується відчутно. Спробуєш — побачиш.

Арсен ковтнув слину. Іконкам уже було тісно на уявному робочому столі: Арсен серйозно міркував, чи не влаштувати інший інтерфейс, просунутий, як в Ані.

— Ти в «Королівський бал» давно ходив? — недбало запитав Максим.

— Давно.

— Квіні ледве тримається, її днями з’їдять. Однак опирається жорстко, тільки голови летять на всі боки… Ти чого валяєшся, як дохлий хом’як? Памороки забило?

— Трохи.

— Усе-таки вестибулярний апарат — твоє найслабше місце, — сказав Максим. — Це ще на стадії йогуртів було зрозуміло… Йогурт «Йорг», пам’ятаєш? Ну, як відлежишся — вставай.

* * *

Ішов сніг з дощем. Запущена програма «Правда життя», важенний сканер-аналізатор, сповільнювала реакції, і тому все навколо здавалося перебільшено різким, швидким, дратівливим, і дощ летів на землю з неймовірною швидкістю.

Він піднявся по сходах, знайомих з шести років. У полі зору стрічкою тяглася додаткова інформація: площа приміщення. Температура повітря. Ліворуч унизу мерехтів план: якщо скосити очі, можна було побачити схему шкільного поверху й себе на ньому, і фігурки інших людей: прибиральниці, завуча, фізкультурника, учнів…

Це чари, вкотре подумав Арсен. З другого боку, у мене так само спливає карта в будь-якій іграшці… У тому ж «Балу»… Це природно… Природно більше знати про світ, у якому живеш…

Фізкультурник ішов назустріч. Спливла кольорова інформація: фізкультурник був роздратований, і його злість наростала. Знову щось сталось, і станеться завтра, якась гидота, все лайно, життя профукав. Фізкультурник ішов, не помічаючи Арсена: чи відвідує той заняття, чи існує на світі, — не мало значення. Він пройшов мимо, не відповівши на привітання. Арсен обернувся й побачив, що вчора ввечері фізкультурник пив, що печінка в нього збільшена, що він давно не спить з жінкою, хоч живуть вони у двокімнатній квартирі й перед знайомими вдають, що все у них в ажурі…

Мимоволі кліпнули повіки. Актуальна інформація змилася, мов краплі з вітрового скла під натиском «двірників». Арсен перевів дух, і в ту ж хвилину його гукнула прибиральниця. Вона була щиро рада його бачити й бажала знати, на що він хворий. Він же дуже хворий, якщо не ходить до школи?

У прибиральниці був онук у Запоріжжі. Говорячи з Арсеном, вона думала про онука. Перед очима висвітився жовтий рядок — посилання. Проїхавши по ньому, можна було й про онуків багато чого довідатися, та Арсен не став: просто всміхнувся, як Крихітка Єнот.

Схема її емоцій, зависла перед внутрішнім зором, просвітліла у відповідь. Прибиральниця реагувала на прості подразники — усмішку, крик, матюки. Ще через хвилину вона брудно лаяла старшокласників, що задимили чоловічий туалет.

Схема приміщення. Схема водопостачання та вентиляції. Ступінь зношеності конструкцій… От гидь, а це мені навіщо?! У другокласника, який щойно пробіг, педикульоз у запущеній формі. Куди дивиться медсестра…

Я розумію, сказав собі Арсен, чому Макс називає цю штуку «свинцева мерзота». Ну от, температура повітря двадцять два градуси. Непогано. Висока вологість, під плінтусами наявні паразити — таргани. Прямо попереду — велика група людей.