Його однокласники, загнані дощем знадвору, курили в туалеті, курили нервово, перемовлялися уривчасто й зло:
— Вилупки недороблені, ну задовбали…
— Зібратися й відловити по одному…
— А цей, чорнодупий…
— Паскуди, гниди, виродки…
У Діми з паралельного був синець на пів-обличчя й загіпсований палець. Синець, судячи з вигляду, вчорашній чи позавчорашній. А ось розбита губа. А ось розсічена брова. Ще синець. У багатьох хлопців, що диміли, струшували попіл у раковини, зло горбилися, виявилися невидимі для ока, проте зафіксовані «Правдою життя» ушкодження: легке розтягнення зв’язок на руці. Синець на попереку. Забиті місця. Садна.
— Привіт, — сказав Арсен.
Він не навідувався до школи ще з першого вересня. Усі обличчя повернулися до нього, цікавість проявилась — і миттю згасла.
— Привіт, — сказав Вітько, худий трієчник. — Шо тобі тре?
Я ніколи не був для них своїм, подумав Арсен. Не ставив такого собі завдання.
— Та так, зайшов. Що тут у вас діється?
— Петеушників б’ємо, — сказав похмурий Вовчик з подряпиною на вилиці. — Суки, падли.
Територія технічного ліцею — колишнього ПТУ — відокремлювалася від шкільного двору ґратчастою огорожею, і, скільки себе пам’ятав Арсен, коло огорожі завжди щось відбувалося: торгували сигаретами або чимось крутішим. Кидалися сніжками через паркан. Дражнилися одні з одних. Іноді билися. Шкільний статут суворо забороняв підходити до огорожі ближче, ніж на десять кроків.
— Троє наших у лікарні, — Діма мигцем глянув на свій гіпс. — І двоє їхніх. Ну нічо, ми їх ще відхекаємо на всю…
— Що не поділили? — запитав Арсен.
На нього подивились, мов на ідіота. І одразу перестали помічати. Арсен сперся на стіну, облицьовану дрібними світлими кахлями, і зосередився на службовій інформації, яку йому видавала «Правда життя».
Вік кожного зі співрозмовників. Кров’яний тиск. Температура тіла. Пульс. Стан здоров’я: так, це у військкомат… Усі роздратовані. Емоційне тло — червоне, все червоне: ненависть. Два дні тому школярі особливо витончено знущалися з ліцеїстів крізь огорожу, і ті підстерегли заводіїв після уроків. На щастя, прийшла підмога школярам. На нещастя, прийшла підмога з колишнього ПТУ. На нещастя, хтось із обивателів, які спостерігали бійку через вікно, викликав міліцію. На щастя, вона надто пізно приїхала…
Низькорослий Мишко, який у першому класі сидів з Арсеном за однією партою, раз у раз струшував телефоном. Говорив, курив і дивився на екранчик. Арсен мигцем помітив: там котилися кубики, розколювались тарілки й металась якась павукоподібна дичина. Мишко в цю мить ні про що не думав: він матюкався, не думаючи, трусив телефоном, струшував попіл, не думаючи. Арсен не знав, що так буває.
— Як твоя іграшка називається?
— Руки прийми… І взагалі, зникни, дістав…
Арсен розвернувся, щоб піти, але Вітько раптом гукнув йому в спину:
— Агов! Грошей не позичиш до п’ятниці?
Арсен витяг з кишені сто доларів і простяг Вітькові.
В одну мить усе змінилося. Вітько стояв, дивлячись на гроші в руці. У туалеті стало абсолютно тихо, тільки крапала вода в маленьких, для першачків, низьких умивальниках.
— Ти що, розбагатів? — навіть Мишко поставив свою гру на паузу.
— Щось таке, — Арсен усміхнувся. — Хочеш теж?
З хвилину всі мовчали. Арсен витягав з кишені гроші, купюру за купюрою, і пхав у руки однокласникам.
— Вони фальшиві! — нервово заіржав хтось. — Це прикол, пацани!
— Фальшиві?! — Вовчик набурмосився.
Арсенові стало смішно. Він поклав останній папірець, п’ятисотку, на край раковини:
— Справжні. Хочете — викиньте. Як хочете.
Він вийшов під дощ, не накидаючи каптура, без шапки. Так і йшов, відчуваючи, як стікають з лоба краплі. «Правда життя» гальмувала; краплини летіли стрімко, Арсенові здавалося, що він муха в меду. Додаткова інформація лилася, наче барвиста вода по лобовій шибці — текстова, графічна, з безліччю посилань. Вона підмінювала собою світ. Арсен не бачив доріжки — бачив карту, інших людей на ній і себе у вигляді стрілочки, і три нестерпно червоні цятки, що повзли назустріч.
«Небезпека. Агресія. Моральна шкода. Загроза фізичних ушкоджень. Геннадій Сергійович Трепов, сімнадцять років, Василь Олександрович Сушко, шістнадцять років, Ігор Ігорович Чернець…»
Арсен тупо зупинився й дав їм підійти. Троє — з колишнього ПТУ, з пропитими недобрими лицями, руки глибоко в кишенях курток.
— Підор зі сто шістнадцятої, — сказав перший, Геннадій Сергійович Трепов.
«Моральна шкода».
— Що, підорок, відповідати будемо?
«Моральна шкода, загроза фізичних ушкоджень».
— Стривай, Геннадію Сергійовичу, — повільно, відчуваючи, як густо й повільно течуть слова, проговорив Арсен. — Стривай.
Він виграв секунду завдяки несподіванці. Повільно сягнув рукою в кишеню, взявся за мишку. Заплющив очі…
«Скасування загрози. Зовнішній чинник».
— …Ану, стій! Стій, кому кажу!
Троє хлопців тікали по мокрій доріжці, мощеній бетонними плитами: на розі коло ліцею пригальмувала патрульна міліцейська машина… Усе відбувалося дуже швидко, програма-аналізатор гальмувала так, що часом картинка перед очима починала рухатися ривками.
Арсен зрозумів, що цівки дощу пробилися йому під комір і течуть по спині.
Він зайшов у метро, вимкнув мобільник і їздив, їздив багато годин, іноді пересідаючи, міняючи гілки, безладно метаючись по місту, точніше, під містом. Кілька разів на нього здійснювались невидимі атаки: без «Правди життя» він би їх не засік, утім, удень у юрбі вони, напевно, не становили загрози.