Цифровий, або Brevis est - Страница 85

Його хотіли пограбувати — з різним ступенем мотивації. Дивно, скількох людей у метро цікавили його мобільник, його гаманець, навіть його черевики — гарні, дорогі.

Один раз у вагоні він наткнувся на ґвалтівника. Непримітний дядько стояв, похитуючись, тримаючись за поручень. Він поглянув на Арсена спершу мигцем, потім уважно, потім оцінюючи. Потім уже не зводив очей: у його погляді була жовта солодка каламуть, від якої слабшали й підкошувались коліна. Арсен кулею вискочив з вагона на наступній станції. Чоловік зробив рух, збираючись вийти за ним — проте юрба, що поперла у вагон, забила його назад, мов корок у шийку пляшки. Арсен пішов геть, борючись з нудотою і страхом. Є речі, про які краще взагалі не знати.

Він твердо вирішив для себе, що ніколи не зайде в рідний дім з увімкненою програмою «Правда життя», вона ж «свинцева мерзота». «Тьми ницих істин нам дорожчий», і так далі.

На шляху до виходу він змішався з юрбою і, несений потоком повз жовту щербату стіну, помітив чорно-білий аркуш на стенді: «Пропала людина. Допоможіть знайти. Пантелькін Дмитро Олександрович, 1959 року народження».

* * *

Пантелькін Д. відшукався в Інтернеті. Його дочка, Олена Гнатенко, вела Живий Журнал, і в журналі ось уже кілька тижнів обговорювалися пошуки її зниклого батька.

Сотні людей активно допомагали — копіювали тексти, знову копіювали тексти, знову копіювали. Усі френди й френди френдів давно знали, що пропав нестарий ще чоловік, котрий, на жаль, мав психічну хворобу.

Дмитро Пантелькін усе життя пропрацював учителем російської літератури в одній зі шкіл Санкт-Петербурґа. Розлучився з дружиною, коли діти були маленькі. Дочка його, Олена, вийшла заміж за киянина. Син трагічно загинув. Пантелькін вийшов на пенсію з інвалідності; був на обліку в психоневрологічному диспансері, кілька разів його госпіталізували по «швидкій». Жив з якоюсь жінкою, котра, як усі вважали, претендувала на його квартиру.

Потім він пропав безвісти.

Арсен читав коментарі в журналі — наче слухав розмови, половина з яких, на його думку, не була призначена для чужих вух. Олена Гнатенко жаліла батька, як жаліють напівзнайомих людей, з відтінком безнадії: ясно ж, ніхто його не знайде. Що тепер з квартирою… Мати їздила в Санкт-Петербург, з’ясовувала, та от морока — має минути якийсь час, поки його офіційно визнають зниклим безвісти.

В Олени Гнатенко була дочка Ірина.

* * *

— Приємно знову тебе бачити, — сказала Баффі.

Вона витяглася ще сантиметрів на п’ять, носила високі каблуки й вигляд мала старший за свої літа. Арсен знав, що варто йому один раз клацнути мишкою — і ці гордо здійняті брови складуться прохальною хаткою, губи зволожаться, очі позбудуться сторожкості. Знав також, що втіхи від цього він не відчує.

— Мені дуже прикро, що так вийшло з твоїм дідом, — сказав Арсен.

— Мені теж. Але, якщо чесно, я його за минулий рік і не бачила ні разу, і не згадувала про нього, і… А чого тебе так зацікавило це лихо? Ти щось знаєш?

— Ні, — зізнався Арсен. — Просто бродив по мережі, бачу — прізвище знайоме.

— А-а… — вона провела по краю газону носком лакованої туфельки. — Хіба мало на світі Гнатенків?

Автобусна зупинка пульсувала, мов велика судина. Збиралися люди, чекали нарізно, дивлячись у різні боки. Підходив автобус і поєднував їх під одним дахом, і зупинка порожніла.

— Дякую, що прийшла, — сказав Арсен.

— Завжди рада, — вона всміхнулася трохи штучно. — Ти щось хотів мені сказати?

— Я щось хотів тобі подарувати.

— Навіть так? Я думала, ти мене давно забув. Та й… не дуже приємне було наше знайомство, правда?

— Зате повчальне, — сказав Арсен.

— Це точно.

Він витяг з сумки пластикову коробку з диском:

— На. Візьми. Я знаю, що ти не ґеймер, але ця штука… особлива.

Баффі взяла упаковку в руки, недовірливо стала розглядати:

— «Злочин і кара»… Мені щось таке розповідали, ніби ця штука дах зносить… Це за Достоєвським?

— Приблизно, — сказав Арсен. — Найбільше схоже на подорож у голові якогось божевільного. Але класно. Вставляє.

— Ти серйозно?

— У мене до тебе буде прохання, — сказав Арсен. — Пограйся. Хоч трошки. Гра дуже проста в керуванні й дуже захоплива.

— І… що?

Арсен завагався.

— Ти свого діда що, геть не пам’ятаєш?

— Ну чому… пам’ятаю. Поки він не злетів з котушок, ми до нього іноді їздили в Петербург на канікули. Він непоганий був, тягав нас на екскурсії по таких нетрях, що ніякий екскурсовод…

Вона замовкла й уважніше стала розглядати упаковку з диском.

— Дід поведений був на «Злочині й карі», — нарешті сказала Баффі. — На цьому й з’їхав. А в цю штуку складно грати?

— Елементарно, — сказав Арсен. — Мишка, клавіші «W», «А», «D», «S».

* * *

Вона не подзвонила на другий день, не подзвонила й на наступний. Арсенові довелося самому їй телефонувати.

— Іра? Ти грала в «Злочин»?

— Га? Так… Тобто… Вибач, мені треба ще кілька днів, щоб закінчити «Ядерний розпад».

— Що?!

— Ну, я, як починаю в щось гратися, то вже не можу зупинитися, поки кінцівки не побачу.

— Ти граєш у «Ядерний розпад»?!

— А що таке?

— Нічого, — Арсен розгубився й не знав, що сказати. — Я думав, ти… Ти ж не гралася раніше ні в що. Тим більше…

— Тепер граюся, — сказала вона винувато. — Я пам’ятаю про твоє… про твоє прохання. Але ще кілька днів, добре?

* * *

Він увійшов у «Королівський бал» уперше за кілька місяців. Уперше з того дня, як Лопушок атакував Квіні й одержав відсіч. Старий акаунт Арсен і не намагався чіпати — завів новий, а персонажа назвав Жабчик.