Цифровий, або Brevis est - Страница 86

Приємно в листопаді пробігтися босоніж по теплій травичці. По розігрітій м’якій пилюці. Арсен забув, як це буває. Він не ходив без взуття з самого липня. Він навіть по квартирі не ходив босий.

Статуя Міністра здіймалася, впираючись головою у вечірнє небо. Над нею літали ластівки. Раніше, здається, на «Королівському балу» ніяких птахів не було, але ось — усе розвивається, гра теж.

Жабчик, щойно створений персонаж-селянин, нарвав про людське око трохи лікувальних трав на лузі — з найпростіших і найдешевших — і підтюпцем подався до міста. До статуї звертати не став — боявся згаяти час. А може, ще чогось неясно побоювався. Не завернув.

— Хто такий? — вартовий наставив на нього списа.

— Жабчик. Новачок.

— Перший раз прохід безкоштовний, потім платитимеш по п’ять монет за кожну годину в місті. Дві години часу маєш, зрозумів? Далі за гроші!

А раніше без грошей можна було добу тусуватися, подумав Арсен. Утім, я не затримаюсь. Нічого мені тут робити.

Храм Чорної Богині стояв, роззявивши браму, і на поміст уже виводили чергову жертву. Ельф на ім’я Жабчик, непримітний персонаж першого чи другого рівня, протискався крізь юрбу.

Той, кого зараз мали вбити, був таким самим заново створеним персонажем, порожньою оболонкою. Заріжуть його — а він усе одно воскресне, так само порожній, йому втрачати нічого. Жабчик сам не розумів, навіщо з’явився сюди сьогодні; переконатися, що ритуал, який зародився понад рік тому, не набрид своїм засновникам і досі існує?

Між двома намальованими магами йшла боса гладка жінка з круглим лицем і величезними очима. На неї абияк нап’яли простору туніку, на голову — ковпак з тих, що носять торговці дріб’язком, проте весь її вигляд — лице, звички — так різко контрастував зі стилем гри, що Жабчик завмер, ніби чорногуза побачив.

Руки жінки раптом здійнялися догори, до невидимої балки. Губи розімкнулися, наче хапали повітря.

— В ім’я Чорної Богині! — проголосив маг.

Він говорив, як говорять стандартні персонажі — рот ворушився, незграбно зображаючи артикуляцію, текст з’являвся у віконці чату, набраний великими буквами.

Жінка дивилася поверх натовпу. Арсен побачив її очі: вона дивилася… Наче когось виглядала…

«Міністр», — беззвучно сказали її губи.

Довге криве лезо полоснуло її по горлу. Жабчик, один з багатьох на майдані, інстинктивно сахнувся…

Фігура жінки дивно обпливала. Наче невидима фарба текла по шиї й по грудях, текла й випаровувалася. Крізь тіло проступало тло — поміст, бруківка майдану…

«Візуалізація — OFF».

Частка секунди. Арсен вивалився з простору гри, не бажаючи більше там перебувати. Він зрозумів, зрозумів, нарешті зрозумів, що саме щойно відбулось, і волосся стало сторч по всьому тілу.

— Максиме!

Його не було в кімнаті. Поморгував, припрошуючи, автомат з гарячими напоями. Стояв на столі ноутбук, Максима не було; Арсен схопився, відіпхнувши до стіни стілець, і кинувся до дверей…

І наштовхнувся на Максима у дверях — ледь не лобом.

— Що сталося? — Максим притримав його за плечі.

— Там… Послухай…

— Так. Знову на когось невдало підсадив «Причепу»?

— Ні! Максиме… Там жертвопринесення, щойно…

— Ну?

— Убили людину! В прямому ефірі. Це конструкція типу «шуби», я впізнав… Вони поєднують живу людину з ігровими персонажами. І вбивають у реалі, транслюють у мережу. Коли кров полилася… Коли я був у «шубі», у цих спеціальних лахах, на очах лінзи, на лиці фарба… Вони те саме зробили, тільки вбили… Убили жінку щойно…

Максим уривчасто кивнув, підійшов до автомата й замовив каву. Арсен розгублено дивився, як він піднімає пластикову шторку над роздавальним віконцем, як виймає — обережно, тримаючи за краєчки — пластиковий стаканчик.

— Максиме?

— Так, так, я чую. Сядь, будь ласка.

— Ти що, знав, що вони вбивають?!

— Пам’ятаєш, я розповідав тобі, що стирили кілька розробок? «Шубу» стирили. Це те саме угруповання, що тепер контролює «Бал». Мафіозна структура, ага. Ти тільки не думай, що вони вбивають щоп’ятниці! Коли нема справжньої жертви — ріжуть віртуального персонажа, проте публіка дурна, все одно набігає подивитися. А коли є привід, як от сьогодні, — убивають… винного.

— Кого? У чому винного?

— Це була Квіні, — Максим не зводив з Арсена глибоко посаджених очей. — Та, котру вважають винною в падінні Канцлера, котру обвинувачують тепер у загибелі Міністра…

Арсенові одібрало мову.

— За Квіні грало кілька людей, але в останні місяці — переважно ця дамочка. Вона давно ховалася. Входила в мережу з якоїсь нори без стін і стелі. Ти до неї причепився. Вона тебе вирахувала. Вона взагалі була розумна й чіпка баба, але проти неї дуже сильно грали… Її взяли в реалі. У мафії завжди була схильність до певної театральності, карнавальності страт… якщо ти розумієш, про що я. Оці привселюдно приносять у жертву, вбиваючи тим самим двох зайців: і серверові реклама. І ритуалу дотримано. Не Квіні перша, не вона остання.

Арсен, як і раніше, не знаходив слів.

— До речі, тебе, як видно, цей пристрій теж очікував, — помовчавши, сказав Максим. — Не дочекався. Замінили стратою віртуальної оболонки.

— Послухай, — Арсен двома руками взяв себе за коліна. — Ти ж… Я думав, ти взагалі… все можеш, це ж так?

— Закон збереження енергії…

— Не дури мені голову! Ти керуєш людьми — мишкою! Ти… — Арсен поперхнувся. — «Імовірнісний черв’як»… Зміна минулого, майбутнього, люди пропадають, люди з’являються… І ти нічого не можеш з цим зробити?!