Цифровий, або Brevis est - Страница 88

— Він розповідав комусь. Комусь із учнів. Подав ідею.

— Дуже страшна гра, — помовчавши, зізналася Баффі. — У мене на полиці стояли три томи Достоєвського… То я їх зняла й заховала. Мені на них дивитися… неприємно.

— Ти занадто вразлива, — сказав Арсен.

І зціпив зуби, щоб не цокотіли.

— Ти могла б порозпитувати…

— Кого? Я в Пітері сто років не була й тепер, мабуть, ще довго не буду… Хіба що мати поїде щось з дідовою квартирою вирішувати… Але це ще не скоро… Ти ж у цій фірмі працюєш, от і попитав би?

— Ага, — сказав Арсен.

* * *

— Максиме, там реальна людина… у персонажах. У «Злочині й карі».

— Пантелькін? — одразу відгукнувся Максим.

— Так.

— Пітерці, — сказав Максим з теплотою в голосі. — Творчі люди.

Арсен стис мишку в кишені.

— Чого там Пантелькін, як ти думаєш?

— Легко намалювати персонаж, схожий на реальну людину, — Максим подивився зі співчуттям. — Голу дівчину в татуюванні, наприклад.

«Правда».

— А навіщо було малювати Пантелькіна?

— Він виразний, — Максим переглядав свої картинки в такому темпі, що Арсенові в очах мерехтіло. — Божевільний учитель літератури. Правнук аристократа, син блокадниці.

«Правда».

— А ти знаєш, що він… пропав безвісти?

— Знаю, — Максим повернув голову. — Вибач, це погана новина. Він був геть божевільний. Його треба було краще доглядати.

«Правда».

— А чого він говорить: Не треба мене шукати»?

— Хвора фантазія примхлива.

«Правда».

— Ага, — сказав Арсен.

Він відійшов у свій куток, сів, закинувши ноги на стіл. Схаменувся, спустив ноги на підлогу. В останні місяці він ловив себе на Максимових інтонаціях, на Максимових жестах, на його улюблених слівцях. Тепер ще й ноги на стіл…

— Поганого навчитися простіше, — сказав Максим у нього за спиною.

«Правда».

— Ти що, думки читаєш?!

— Якщо людина щось робить, не замислюючись, потім швиденько перестає й сидить, трагічно наморщивши лоба… Що тебе мучить, працівник? Чому не пожинаєш плоди таланту, праці й везіння?

— Максиме, — сказав Арсен і прокашлявся. — Той, хто тобою керує… Він чого хоче для Землі?

— Добра, — не замислюючись, відгукнувся Максим. — Правильності. Упорядкованості. Добра.

«Правда».

— Цілком природно сумніватися, — сказав Максим іншим тоном. — Незрозуміле лякає. Ти мене й досі боїшся.

— Ні.

— «Неправда», — сказав Максим голосом мультяшного робота й одразу розсміявся. — Якщо не боїшся — хочеш, утнемо з тобою одну штуку?

— Й-яку?

Максим устав. Потягся, так що рукава вільного зеленого светра з’їхали до ліктів. Розставив ноги в синіх потертих джинсах, у незмінних білих кросівках:

— У тебе на робочому столі ще залишилося місце?

— Ну…

— Створи кілька великих папок і розсортуй програми. Щоб стіл був майже вільний.

— Зараз?

— Так.

Арсен витяг свою мишку. Поспіхом, нашвидку, скинув у новостворену папку майже всі свої програми: «Гроші», «Чікси», «Невидимість», «Ключ», «Правду життя», «Владу слова», вічно ввімкнений фільтр, ще якийсь дріб’язок, тільки «Піноккіо» залишив на опустілому робочому столі поряд із закритою, казенною на вигляд віртуальною папкою.

— Я зробив.

— Добре. Давай руки — обидві. Дивись: програму такої структури я тобі ще не прописував.

— Що це?

— Бережи дихання. Ти не зможеш використати мишу — у тебе не буде пальців, щоб натискати на кнопки. У тебе не буде рота, щоб давати команди… Тихо, не бійся. Ти ж зі мною. Отже, один біт: так чи ні. Рух важільця. Одиниця інформації. «Так» — ти цифровий. «Ні» — ти на м’ясі, на звичному носії. Дуже просто запам’ятати. Ти і є тумблер, ти сам себе перемикатимеш. Зрозумів?

— Т-так.

— Заплющ очі. Уяви цю програму, що я тобі прописав, як Велику Червону Кнопку.

Арсен заплющив очі. Нервово розсміявся.

— Я не казав про павіанову дупу, про геніталії, про щось подібне, — терпляче сказав Максим. — Зайва фантазія бере на себе зайвий ресурс. Просто червона кнопка. Велика. Є?

— Так.

— Тепер розплющ очі.

На Максимових долонях, широких, з синюватими прожилками, лежав подовжувач для USB-порту: білястий шмат проводу з прямокутними масивними штекерами.

— Пам’ятаєш, я тобі казав, що не боюся смерті?

— Так.

— Тому, що я цифровий. Ти тепер теж.

— Ні, я…

— Цей провід сам по собі нічого не значить… він наче твоя мишка. Символ. Підказка для фантазії. Але ти його візьми. Уяви, що ти пристрій, увімкнутий через USB-порт.

Арсен облизав губи.

— Тепер, по команді, просто натисни Червону Кнопку. Раз, два… лети.

* * *

Шланг був, мов кручена гірка в аквапарку, він петляв, струменів, і Арсен летів по ньому в бризках води, затамувавши дух. У місті Кракові, у найпершому баченому ним у житті аквапарку.

А потім одразу виявилося, що він більше не Арсен. Він розчинився в потоці теплої води й сам став потоком. Вирвався зі шланга й розлетівся бризками — над газоном, над зеленим городом, на тисячі крапель, і кожна — кругла, туга, прозора, — була і окремо, і частиною одного цілого, і повільно переходила з синього в зелене. З неба в траву. З ідеального — в матеріальне.

Він устиг побачити цей город у деталях: іржаві штирі, на яких навесні трималася теплиця, ряди веселої помідорної розсади, трава на стежках, бур’яни на огіркових грядках. Дівчинку в жовтій кепці, що з незадоволеним лицем висапувала ці бур’яни — городянка… І жінку в бордовій хустинці, що тримала шланг розтрубом у небо.

Арсен не мав рук, не мав язика, не мав тіла. Він тисячею крапель висів над городом, але це більше не був город. Арсен перестав бачити — у нього не було очей.