Цифровий, або Brevis est - Страница 89

Він чув.

Широкою рікою лилася неправда, розбавляла правду, скрипучим ламаним строєм ішли віртуальні фінанси. Розмаїття мов вило, як вітер на Вавилонській вежі, одначе Арсен зрозумів за коротку одиницю часу, що мови йому не потрібні: він приймає інформацію в незакодованому, первозданному вигляді. Це не слова, не мовні конструкції, не графіки, не таблиці. Не стовпчики цифр, не послідовності команд. Це інформація гола, позбавлена форми і носія, інформація як така.

Він завис посеред нескінченного простору, вражений. Отетерілий. Життєво важливі відомості про висоту та силу вітру текли поряд з банківськими рахунками, багатопалі руки нишпорили наосліп, обмацуючи нитки, вишукуючи зерен. Насправді ніяких рук не було: просто Арсен, за людською звичкою, шукав образів. Придумував аналогії. Чуття підказало йому, що це можна й навіть зручно.

Повернулись кольори. Червоним розпливалася агресія, шкірились на публіку потворні личини пристойних людей. Незграбні лапи-маніпулятори, звичайні людські знаряддя, тягли інформацію й розчленовували її, і згодовували, згодовували в мільярди жадібно роззявлених ротів. Сміття, схоже на тонни старої жуйки, заліплювало зсередини чужі монітори. Арсенові стали тісно, неначе людські образи та аналогії обліпили його висхлою, тісною шкурою.

Тоді він розмножився. Це було чудово. Мільярди Арсенів заселили цілий світ за частку секунди. Він обробляв одночасно мільярди сигналів. Він був спрут з мацаками, він був амеба й хмара. Він був офіційним сайтом посольства малої африканської країни в Лондоні. Він був диспетчерським пунктом аеропорту Чанґі міста Сінгапур, і сотні літаків висіли в повітрі: ніколи в житті, навіть у ранньому дитинстві, він не мав стільки іграшкових літаків. Потім він побачив себе Сніговою королевою — він дивився з монітора, немов крізь шибку, на обличчя хлопчика й дівчинки, а вони дивилися звідтіля, зовні, в екран. Він подихав на монітор — і той укрився крижаними візерунками; він устиг помітити, поки мутніло скло, як хлопчик підхоплюється й кричить з жаху, широко роззявляючи рота, а дівчинка, навпаки, заворожено дивиться, щось хоче побачити на гаснучому екрані…

Він зрозумів, що поруч хтось є. Такий же великий і вільний. Він хоче, щоб Арсен повернувся.

Йому страшенно не хотілося повертатися. Він зіщулився, став малесенький, і хмарою завис перед величезною панеллю освітлених вікон. Він дивився на людей: тисячі, мільйони облич. Він бачив їх усіх одночасно: крізь монітори комп’ютерів. Крізь моніторчики мобілок. Крізь віконця ай-подів, нескінченних ігрових та робочих пристроїв, усього, що під’єднане до мережі. Це були люди, і його маленькій людській часточці захотілося з ними погратися.

Але той, що був поруч, дав зрозуміти, що треба повертатися.

І Арсен перемкнув себе, мов тумблер.

* * *

— Чим небезпечна часта зміна носіїв, треба пояснювати?

— Треба.

— Руйнуються звичні зв’язки. Ти відвикаєш чутися людиною. Як після тривалого лежання люди заново вчаться ходити — так після частої зміни носіїв тобі доведеться нагадувати, як робити ковтальний рух. Тому запам’ятай одразу, Іхтіандре: півдня у воді, півдня на повітрі.

— Чому «Іхтіандр»?

— Чого ти нічого не читаєш? У твоєму віці…

— Я читав, — Арсен образився. — Я не розумію іншого. Оце — твій світ?

— Мій інструмент.

— На якого біса тобі, з таким інструментом, потрібні ми?

Арсен на секунду заплющив очі. На частку секунди.

— Питання зрозумів, — Максим кивнув. — Пояснюю: будь-яка рукотворна програма програє спеціально підготовленій людині.

«Правда».

— Це як робот ще довго — завжди — буде всього-на-всього бляшанкою з компом у голові, — так і програма, написана програмістом, буде всього-на-всього програмою, незалежно від просунутості. Але якщо в мережу запустити оцифровану людину — о, це геть інше, Арсене. Інший рівень можливостей.

«Правда».

— Коли я в мережі — я програма?

— Коли ти в мережі, ти цифровий.

— А ти сам?

— Що — я?

— Коли ти в мережі?

— Я завжди в мережі, — помовчавши, зізнався Максим. — Частина мене принаймні. Але я не комп’ютерний супермозок, як це могло б здатися читачеві коміксів.

«Правда».

— А хто ти?

— Перетворювач. Трансформатор. Транслюю матеріальне в ідеальне й назад.

«Правда».

— Е-е-е…

— Чарівник, — Максим усміхнувся.

«Неправда».

— Ти вмієш воскрешати мертвих? Повертати час назад? Ти можеш дати людям сейви, щоб вони зберігалися, а потім могли повернутися до збереженої… гри?

— А ти хотів би?

— До чого тут я! В Ані брат загинув, усе життя пішло шкереберть… Слухай, Максиме, може, підсадити Ані «імовірнісного черв’яка», щоб цей її брат не впав з балкона? Була ж така ймовірність, дуже висока?!

— Тоді не буде Ані. Тобто буде інша, а цю доведеться назавжди видалити… з диска. Як твою ймовірну сестру, що народилася замість тебе, прожила дванадцять… чи скільки там… років і вірила, що оцей світ, де вона існує, один-єдиний.

— Перестань.

— Перестав, — Максим сумно кивнув. — Як, по-твоєму, співвідносяться всемогутність і воля?

— Гадки не маю.

Автомат з гарячими напоями видав одну за одною дві порції кави, Максим перелив з пластикових стаканчиків у порцелянові чашки й обережно переніс на підвіконня:

— Усемогутньому нічого робити й нічого бажати. Ось тобі, наприклад. Ну, злітав ти в Лондон, злітав у Париж. І що?

— Скрізь те саме.

— Правильно. А от якби ти купив собі квиток на останні гроші, поїхав автобусом через усю Європу, рано-вранці на бензозаправці в чистім полі вмивався б зі шланга крижаною водою, після ночі в духоті й трясці, без сну… Отоді ти був би щасливий, розумієш?