Цифровий, або Brevis est - Страница 90

— Ні.

— Тоді я поясню на прикладі програми «Чікси»…

— Не треба! — похопився Арсен. — Я зрозумів!

— Чудово. Той, хто все може, не хоче нічогісінько. Той, хто може майже все, майже нічого не хоче. Той, хто нічого не може, — хоче всього, хоче з усієї сили, але ж він не може, розумієш?

— Бідолаха.

— Щасливчик, йому є куди рости… А всемогутньому гірше. Його могутність витиснула волю, він нічого не хоче й тому в депресії. Як, по-твоєму, боротися зі всемогутністю?

— Ранковою зарядкою.

— Грою, Арсене. Грою. Штучно встановленими правилами. Якщо футбол — то, будьте ласкаві, руками м’яча не хапайте. Якщо перетягування каната — то обходьтеся без трактора. Якщо шахи — то тура ходить тільки по прямій, а кінь — буквою «Г». Ти скаль зуби, це правильно, такі речі всерйоз говорити непристойно… Як тобі подобаються ці чашки? Ганьбище з нашими пластиковими стаканчиками, видно, що немає жінки в офісі. Ти міг би, як молодший, теж виявити ініціативу, а не чекати, поки я піду й куплю ці чашки… Як вони тобі?

— Чашки як чашки, — сказав Арсен.

— Це не творчий підхід, — суворо зауважив Максим і додав без паузи: — Ти, цифровий, звісно, вирішив, що інформаційне середовище для тебе — теплий і добрий океан?

— Мені сподобалося, — зізнався Арсен.

— Я на те й розраховував. Але не будь самовпевнений. Ти, за рівнем можливостей, — дачник у прогулянковому човнику. Коли штиль і коло берега, і з інструктором — чудо. А ледь піде хвиля, або човник трісне, або інструктор відвернеться…

Максим помовчав і почав іншим тоном, дуже серйозно:

— Я прошу тебе, цифровий, не нишпорити в мережі без догляду. Бо там живуть, серед інших, і злі демони. А ти ще недосвідчений, цифровий.

— По-моєму, вже досвідчений, — сказав Арсен.

Максим смутно всміхнувся:

— У тебе стоїть аварійка на екстрене повернення. Але це, по-перше, неприємно й шкідливо. А, по-друге… я не впевнений, що наші шпигуни-конкуренти ще не винайшли утиліти, котра дозволяє блокувати твою аварійку. Я попередив.

* * *

— Мені здається, щось відбувається, — сказала Баффі.

Вони сиділи на тій самій автобусній зупинці, де зустрілися кілька тижнів тому. Йшов сніг.

— Тобто як? — запитав Арсен.

— Та так… Знову війна на Близькому Сході, чув?

— Там завжди воюють.

— А мій брат кидає свій інститут, на п’ятому курсі, і йде в армію.

— Навіщо?

— А от — навіщо? — Баффі повернула до нього серйозне бліде обличчя. Крайка плетеної шапочки синім карнизом окреслювала її чоло. — Мати в істериці. А він затявся, і край. Ну ніяк. Життя, каже, коротке, я хочу бути причетний до чогось справжнього…

— До війни?

— А мама, щоб заспокоїтись, ліпить з хлібного м’якуша коники.

— Що?!

— У них цілий клуб таких, знаєш, жінок різного віку… інтелігентних. Вони ліплять коники з хліба. Висушують. Зберігають. Я вже дивитися на це не можу.

— Може, вони божевільні?

— Ні, — Баффі пересмикнула плечима. — Божевільних я бачила. Ти вибач, але мій дід, він…

— Це ти вибач, — швидко сказав Арсен.

— Отож, вони не божевільні. Вони нормальніші нас. І тому поглядають на нас зверхньо: ми нічого не розуміємо в житті і в мистецтві.

Арсен нервово хихикнув. Насправді йому було анітрохи не смішно.

— А бабуся від цих коників у сказ впадає, — продовжувала Баффі. — Каже, це ж святий хліб, як можна так з нього знущатися…

Над зупинкою вився сніг. Зібрався народ, втягся в черево автобуса, що нарешті підійшов, і знову стало порожньо. Відбитки підошов на снігу заново наповнювались пластівцями. Засніжений тротуар хотів спокою; Баффі подзвонила Арсенові сама — вчора, дуже пізно. Сказала — обов’язково треба зустрітися.

— Щось відбувається, Арсене. Ти помічаєш?

— Чого, — він обережно добирав слова, — ти в мене питаєш? Саме в мене? Я, по-твоєму, до цього причетний?

Баффі подивилася здивовано.

— Мені більше нікого спитати, — сказала сухувато. — Але якщо ти зайнятий, я…

— Я не в тому сенсі! — Арсен захвилювався. — Я просто… неточно… неправильно сказав.

— У мене повний дім народу, а говорити ні з ким, — сказала Баффі так само сухо. — У тебе, мабуть, купа друзів, подруг усяких…

— Ні.

— А я чомусь згадую наш літній табір, — сказала Баффі. — Особливо коли батько ввечері за монітором. Він так їх ненавидить…

— Кого?

— Їх, — Баффі подивилася важко. — Не розумієш, чи що? Гоміків, негрів, нациків, москалів, уряд, Раду, багатих, бідних, євреїв, арабів… Краще б він коники з хліба ліпив.

— Він блоґер?

— Він зірка, — сказала Баффі з незрозумілим виразом. — Тисячник, багатотисячник. Він тільки цим і живе. Сидить, транслює свою огиду, як… як транслюють рекламу по телеку.

— Чому огиду?

— Тому що це останній ступінь ненависті, — Баффі подивилася йому в зіниці. — Огида. Коли твій супротивник — не рівний тобі, не людина, а мерзота. Ти сам його призначив мерзотою. І відчуваєш не злість, не лють, а…

Вона осіклася. Потім сказала уривчасто й діловито:

— Ходімо до мене додому. Нікого нема сьогодні. Рідкісний випадок.

Арсен швидко заплющив очі.

— Ти чого?

— Зараз, вибач…

Ні. Не було ніякої випадковості. Програма «Чікси» вимкнена, і моргав курсор, пропонуючи її ввімкнути, пропонуючи владу.

Але ж мої вуха точно чули — «Ходімо до мене додому»?

— Я змерзла, — тихо сказала Баффі.

І Арсен узяв її за руку.

* * *

— Ти ж наче не граєшся в ігри?

— Тепер граюся, — вона говорила так само уривчасто й чітко, наче автомат.