Цифровий, або Brevis est - Страница 91

У кімнаті Баффі, занадто чистій і прибраній, як на Арсенів погляд, на полиці стояли в ідеальному порядку книжки й диски. Упаковок з найновішими іграми Арсен налічив штук тридцять.

— Ти що, в усе це перегралася?!

— Так, — вона дивилася, не відводячи очей. — А тепер, завдяки тобі, в мене є ще й «Нові іграшки».

На столі лежали стосиком «Злочин і кара», «Сто рецептів домашнього бальзамування» та «Цуцики в темряві». Дві останні гри Арсен тестував і засівав зовсім недавно. Обидві були моторошні, і в цій моторошності таїлася основна принада. Перша гра — рольова, з елементами шутера. Друга — стратегічка-горор.

— Баффі… Тобто, Іро. Невже тобі таке… подобається?

— Так, — вона впала на диван. — Після того як я приїхала тоді з табору, я довго не могла заспокоїтися. Злилася, казилася. Пам’ятаєш, коли ти мене проводжав на електричку, — пам’ятаєш, там на пероні лежав дохлий жук-олень?

— Не пам’ятаю, — він обережно сів на край дивана поруч з нею, наче боячись обпектися. Баффі дивилась Арсенові у праве око, ігноруючи ліве. Від цього її погляд не метався, як іноді буває, а застиг непорушно.

— Чесно кажучи, — вона перевела погляд на його губи, — мені схотілося… я намагалася зрозуміти, чим вони тобі подобаються, ці ігри. Що ти за людина така.

— Я?

— Я хотіла стати для тебе своєю, — її морозило. — І для цього почала гратися в ігри. А вони тепер мене не відпускають. Я, коли граюся, стаю тобі… — вона помовчала й знову наполегливо повторила: — Своєю.

І рвучко, начебто кидаючись у воду, обняла його.

* * *

Програма «Чікси» так і була вимкнена, її іконка — темна. Арсен почувався новачком, боявся, нервувався, поводився по-дурному, поки не відчув нарешті те просте, про що казала Баффі: вона своя. Була чужа, проте доклала зусиль, щоб його зрозуміти. І тепер — цілковито своя.

Він ледве стримувався, щоб не репетувати від щастя й не лякати сусідів.

Він був її чоловік, а вона — його жінка. Не залишилося ні дівчаток, ні дівок, ні чікс, ні хлопців, ні пацанів, — усі непотрібні слова-ярлички змилися, наче з дошки мокрою ганчіркою. І щасливе позачасся тривало дуже довго. Напевно, хвилин тридцять.

А потім стрілки годинника знову здригнулися й пішли.

* * *

Мама сиділа на кухні, де громадилися в раковині немиті чашки й тарілки. Вона гризла яблуко й дивилася в монітор. Лице в неї було щасливе.

— Мамо?

— Привіт, — мама щойно відкусила шматок яблука й говорила, квапливо жуючи, не дуже виразно. — Ну, є все-таки справедливість на світі. Розігнали це кубло, де тітка тримала хом’яків… Стривай, Арсене, я ще щось хотіла тобі…

Вона наморщила лоба, болісно намагаючись пригадати.

— Щось таке я збиралася тобі… От біда, потім згадаю й скажу. Ні! — вона зраділа. — Слухай, дзвонив батько твоєї однокласниці…

— Якої? — Арсен зупинився у дверях.

— Цієї… Марини…

— Мар’яни?

— Точно! Мар’яни.

— Чабан?!

— Так. Дзвонив батько, питав… Просив передзвонити, як повернешся.

Арсен кинув туфлі посеред передпокою. Взяв телефон, у шкарпетках пройшов до себе в кімнату. Підлога була холодна й давно не мита.

Упав у крісло. Заплющив очі, подумки перебрав утиліти. Ввімкнув «Піноккіо». Що ще може знадобитись? Мар’янин батько просто так дзвонити не став би в жодному разі. Що вона там наговорила, можна тільки припускати.

— Алло, — глухий чоловічий голос на тому кінці проводу.

— Добрий вечір, це Арсен Сніжицький, ви просили…

— Так, — з голосу Арсен відразу зрозумів, що катастрофи поки що не сталося: Мар’яна не назвала його батьком своєї дитини, для втомленого чоловіка по той бік проводу він тільки однокласник дочки, один з багатьох однокласників. — Арсене, я хотів спитати: коли ти востаннє бачив Мар’яну?

— Е-е-е…

Востаннє вони бачилися на Арсенів день народження. У серпні.

— Улітку, — сказав він чесно. — Так вийшло, що я до школи зараз не ходжу…

— Вона тобі не дзвонила?

Востаннє Мар’яна дзвонила місяць тому, не менше.

— Ну, тижнів три тому, — сказав він непевно. — А… що сталося?

— Вона пішла з дому, — сухо сказав чоловік на тому кінці проводу. — Якщо довідаєшся від друзів, де вона, — прошу, передзвони. Пожалій її матір.

— Я… аякже. Обов’язково. Тільки я нічого не знаю…

— Ніхто нічого не знає, — нудним голосом сказав батько. — Та якщо довідаєшся. Ану ж.

— Добре.

Він послухав короткі гудки в слухавці. Впустив телефон на коліна.

Мар’яна. Серпень. Ніч, парк, трава волога й не дуже чиста. Програма «Чікси». Треба ж було виявитися таким дурнем! З Баффі, без усяких програм, вийшло геть по-іншому. З Мар’яною вони мовчали — а з Баффі розмовляли, не змовкаючи. Він говорив про ігри — в ліжку з дівчиною. І обом було добре. Ще кілька годин тому; як же було добре, до сліз на очах. Він розбазікався, він виявився захопленим й екзальтованим, він розповів їй Максимовими словами про всемогутність, котра не має сенсу, бо усуває волю. І про гру, як спосіб досягати всемогутності поступово, крок за кроком, завжди прагнути до неї — і ніколи не досягати. І додав, вигадав у пориві натхнення, відсебеньки: може, людство — це гра Бога, його спосіб перебороти власну всемогутність. Одразу зрозумів, що це банальна нісенітниця. Однак Баффі слухала.

І ось тепер — Мар’яна. Ще нічого не ясно, та на душі вже неприємно. «Щось відбувається. Ти помічаєш?»

Він увімкнув комп’ютер. Поки той завантажувався, дивився у вікно. Швидко поночіло, у вікнах будинку навпроти загорялися вікна…

Арсен моргнув.