Цифровий, або Brevis est - Страница 49

Він одразу зрозумів, що Аня чекала від нього чогось такого, а Толік — ні. Що ж до Максима — той нагадував перелякану курку: ляснув долонями по стегнах, наче крильми:

— Арсене! Ти? Від тебе я такого ніяк не чекав! Хрін би взяв цю тендітну підліткову психіку, ці вікові ексцеси… Ти хоч розумієш, що це злив, ганебний злив, ти зламався й повівся на провокацію, зовсім як наші піонери?

Кривдно? — запитав себе Арсен. Та ні. Мабуть, ні. Тобто мені, звісно, образливо це чути, і не стільки зачіпають слова, скільки тон, яким він говорить. Та яка різниця? Я знаю, що він зараз зі мною робить, точніше, намагається зробити. Ні, треба рвати звідси пазурі, і що скоріше, то краще.

— Я рішень не міняю, — сказав Арсен. — Батькам я вже подзвонив (отут він збрехав і мимохідь пошкодував, що справді не подзвонив батькові на роботу). — Якщо треба підписати якісь папери — я підпишу. Або батько, як мій представник, підпише.

Толік клацнув язиком:

— А далеко піде хлопець. Твоя правда, Анько.

Арсен подивився на Аню. Чесно кажучи, він не збирався на неї дивитись і навіть боявся, це вийшло мимоволі. Вона відповіла уважним, ледь напруженим поглядом. Наче прораховувала щось про себе й ніяк не могла прорахувати.

— Ніхто не збирається тебе втримувати, — сумно сказав Максим. — Тільки що сказати твоїм бійцям? Що їхній ватажок ріденько обробився й покинув поле бою?

— Знайдете, що сказати, — Арсен почув, що голос його зовсім позбавлений емоцій, і дуже з цього зрадів.

— Добре, славно, закінчувати гру їм доведеться без командира, доведеться Мар’яні Чабан, чи що, очолити штаб…

Арсен внутрішньо напружився:

— Вона впорається. Тим більше, що ноутбук у неї дома вже є.

Максим устав. Арсен раптом помітив, який він високий. Здоровенний чоловік, більший за Толіка, з близько посадженими, запаленими од вічного недосипу очима. З правого кулака звисала миша на обрізаному проводі.

— Ще раз, — вкрадливо почав Максим. — Арсене, ти відмовляєшся від участі в тренінгу? Від усіх можливостей, які він перед тобою відкриває? Від великої цікавої роботи? Від нового досвіду? Він влади, зрештою?

— Так, — Арсен закинув на плечі рюкзак. — Якщо нічого не треба підписувати — я піду.

Максим ледь підняв брови:

— Ти впевнений?

— Так.

Щокою Арсен відчував Анін погляд. Вона помітно напружилась: ніби чекала чогось. Ніби збиралася кинутися комусь на порятунок, а от Максимові чи Арсенові — це зрозуміти було неможливо.

— Ну що ж, — Максим похнюпився й гепнувся назад у крісло. — Поважаю твій вибір… Зараз прийде машина.

— Я на електричці.

— А отак не треба: я відповідаю за твою безпеку перед твоїми батьками, а приміські електрички — штука ненадійна. Зараз прийде машина, — Максим витяг телефон, — але я тебе прошу, заради наших колишніх добрих стосунків… поясни, що сталося, га?

— Що сталося?!

Мудро було б зараз промовчати. Просто всміхнутися й чемно промовчати. Та Арсен ще не навчився бути мудрим. У нього накипіло на душі.

— Що сталося? — він обернувся до Толіка й Ані. — Нехай, на нас випробовували дурну рекламу й казна-які стимулятори, ми погодилися, начебто, на тренінг. Але ці хлопці й дівчата навіть такої згоди не давали! Їх накрили… ковпаком, як пацюків чи хом’ячків, накрили якимсь дурним впливом… Толіку, Аню, ви що, сліпі?! Тут смаленим пахне, від цієї контори треба тікати без задніх ніг!

— Боже мій, востаннє беру дитину на проект, — упівголоса, якось дуже тужливо пробурмотів Максим. — Їх накрили впливом… Та вони щодня накриті впливом стократ більшим! Вони ж телевізор дивляться, до школи ходять, лінками обмінюються, у них не мозок — у них цвинтар вірусів у голові! Кожний самотній, кожен хоче, щоб його любили, а сам любити ні фіга не вміє… І от сталося: вони щасливі! Їм цікаво жити, вони готові життя покласти за друга… У тебе, Арсене, є друг, заради якого ти вмер би? У тебе взагалі немає друзів і ніколи не буде. От хоча б твоя Мар’яна Чабан…

— Вона не моя!

— …От хоча б твоя однокласниця Мар’яна Чабан. У неї були в житті близькі люди? У неї були френди! Може, ти готовий бути їй другом? Га? Та де тобі… А тепер у дівчинки вперше в житті з’явилися друзі. Про таке пісні співають, Арсене. Балади складають. Не переживай за них, вони щасливіші за тебе!

Толік гмикнув. Аня звузила очі, мигцем глянула на Максима й знову — на Арсена.

— А щодо смаленого запаху, — Максим раптом зробився лагідний, мов черниця, — але ж кожній людині доля наллє стільки літрів удачі, скільки поміститься в бензобак її сміливості. Вибач, що так кучеряво, просто вислів сподобався. Зараз прийде машина, Арсене, і… чеши на всі чотири вітри.

* * *

Чемний водій уклав його рюкзак у багажник. Арсен сів на переднє сидіння, пристебнувся; м’яко завівся мотор, і сосни, котедж, басейн у дощовому серпанку попливли назад.

Машина виїхала на дорогу, по якій зовсім недавно (невже позавчора?) Арсен проводжав до електрички Баффі, тобто Іру. Арсен вийняв телефон і знайшов у контактах номер Мар’яни Чабан.

Гудок. Гудок. Телефон не відповідає.

— Батькам дзвониш? — раптом запитав водій.

— Подружці. Однокласниці.

— Правильно, — чомусь зрадів водій.

Арсен слухав і слухав гудки. Лісова дорога була якась занадто довга — вже давно мало з’явитися залізничне полотно й виїзд на шосе.

— Алло, — сказав у трубці незнайомий голос.

— Прошу пробачення. Можна Мар’яну?

— Ви помилилися номером, — сказав чужий голос і відразу дав відбій.

— Що за фігня, — сказав Арсен уголос через кілька хвилин. — Номер той самий, ось, у мене записано. Телефон у неї свиснули, чи що?