Цифровий, або Brevis est - Страница 50

— Може, свиснули, — погодився водій. — А може, просто глюки в мережі. Таке теж буває.

* * *

Вони їхали довго, стояли в пробках, слухали попсу. Потік, зробивши машину частиною себе, тяг і тяг її за течією в табуні замурзаних «пиріжків» і величезних фур, критих брезентом, ніби слонячою шкірою, з колісьми такими брудними, ніби намотані на них кілометри звисали нечистою бородою. Перед очима стояла то задня жовта стінка мікроавтобуса, то запасне колесо старого «бобіка», потім вони йшли кудись убік, мінялися місцями, і знову починали чергуватися: жовтий автобус, «бобік», випадковий легковик — і знову жовтий автобус.

Одного разу Арсенові здалося, що позаду майнув Максимів джип. Але таких джипів, та ще й заліплених грязюкою, на дорозі повно.

Він несподівано для себе задрімав і розліпив очі, коли машина вже завернула у двір. Арсен вивантажився перед своїм під’їздом, водій вручив йому рюкзак, сердечно попрощався й поїхав.

Арсен озирнувся.

Був не те щоб вечір, але передвечірня пора. Робочий день, літо, калюжі у дворі, пластмасовий човник з одірваною щоглою тицьнувся носом у глинисту обмілину. Гуляли жінки з немовлятами, чийсь хлопчик ішов по воді, розводячи медового кольору воду широкими носаками гумових чобіт. Арсен стояв і дивився на нього. У цю мить його здивувала підкреслена чіткість деталей: світ навколо неначе позував. Підставлявся під камеру, відкриваючись у русі й нерухомості, відблисках, відтінках, ніби цей світ з’явився на кастинг і хотів, щоб людське око не впустило ні візерунка тріщинок на асфальті, ні форми цукеркової обгортки, що застрягла у водостоку.

Арсен струснувся. Підхопив рюкзак і пішов додому.

* * *

Двері його квартири були оббиті не чорним дерматином, як уже багато років, а темно-коричневим. Арсен сповільнив крок. Поміняли двері? Їх зламували? Грабували? Мама нічого не сказала по телефону, боялася його хвилювати?..

Він подзвонив. Дзвінок звично відгукнувся всередині квартири. Цятка вічка потемніла: зсередини заступили світло.

— Хто там? — спитала мама.

— Це я, — сказав Арсен нетерпляче.

— Хто там? — повторив голос уже із занепокоєнням. — Хто дзвонив?

— Арсен, — він переступив з ноги на ногу. — Ма, це я.

Він насилу придушив у голосі роздратування. Йому дуже хотілося додому, в рідну кухню, в рідну ванну, на прекрасне домашнє ліжко.

— Мамо, ну слухай…

Говорячи, він витягав з сумки ключа. Довго рився в бічному відділенні — ключ зачепився кільцем за мотузочку запасної флешки і не хотів вилазити.

— Ви помилилися дверима, — напружено сказала мама. — Яка квартира вам потрібна?

Арсен поперхнувся. У цей момент за спиною відкрилися двері ліфта. Тримаючи ключ на шнурку, мов кадило, Арсен обернувся.

Вийшла дівчинка років дванадцяти, коротко стрижена, з рудуватим кучерявим волоссям. Різко стала, побачивши Арсена перед дверима:

— Вам кого?

У ту ж хвилину двері квартири відчинилися. У передпокої Арсен побачив маму — вона висвітлила волосся. За її спиною стояв незнайомий чоловік, високий, повненький, у банному халаті.

Деталі, як і раніше, впадали в очі, начебто бажаючи здивувати виразністю. На верхній губі в чоловіка був ледь помітний білий шрам, комір халата загорнувся всередину — одягався похапцем. Чужий чоловік приймає ванну в їхній квартирі? У їхній з татом і мамою квартирі?!

Арсен озирнувся на дівчинку. А вона раптом рвонула вперед і прослизнула повз Арсена — до дверей. Мама обійняла її; в руках у дівчинки був пластиковий пакет з логотипом сусіднього торгового центру.

— Ти хто такий? — запитав чоловік.

— Я Арсен, — сказав Арсен, відчуваючи, як стає дибки волосся. — Я… — він безпорадно подивився на маму. Вона відповіла холодним напруженим поглядом.

— Я твій син! — він звертався тепер тільки до неї. — Де тато? Хто це такі?!

— Не смішно, — сказала мама, розглядаючи його з бридливою злістю. — Ще раз подзвониш — викличемо міліцію.

І грюкнула дверима.

Арсен постояв секунду. Подивився на ключ у своїй руці. Обидва замки на дверях були сейфові, а ключ в Арсена — від ригельного. Колупати двері цим ключем не було сенсу, треба було знайти тата, будь-що-будь до нього додзвонитися…

Арсен пішки спустився по сходах. Сусідка, яку він зустрів на другому поверсі, подивилась якось дивно.

Він пройшов по глибокій калюжі, не помітивши, що вода сягає до кісточок. У мокрісіньких туфлях сів на лаву, кинув поруч рюкзак. Набрав батьків номер. Відповіла незнайома жінка.

— Тут такого нема. Ви помилились номером.

Номер точно збігався з батьковим мобільним, давним-давно забитим в Арсенові контакти.

Знову почався дощ. Арсен сидів, сидів хвилин тридцять, перш ніж підняв, нарешті, телефон, що став мов пудовий, і викликав Максимів номер.

— Привіт, Арсене, ти де? — голос звучав дуже тепло, по-приятельськи.

— Сиджу під домом.

— Сиди, де сидиш, я буду через п’ять хвилин.

Арсен сховав телефон у нагрудну кишеню куртки. Маленький хлопчик у сірій, під колір дощового неба, курточці досі так само борознив калюжні простори, зацікавлено дивлячись, як з каламутної води зринають яєчним жовтком носи його гумових чобіт. Арсен дивився на нього, це допомагало ні про що не думати. Не можна думати, коли вперше йдеш по дроту над прірвою. Думати — значить умерти на місці.

Арсен підняв голову. На балконі його квартири стояла мама, і поруч з нею дівчинка. На мамі був бірюзовий спортивний костюм, Арсен упізнав його. Він пам’ятав, якими парфумами пахне ця тканина. Він готовий був луснути, розірватись, як кулька, — але тут під’їхала машина.