Цифровий, або Brevis est - Страница 51

Заляпаний дорожньою грязюкою старий джип.

* * *

— Тримаєшся? Молодець.

Максим не завдав собі клопоту переодягтися. Він сидів на водійському сидінні в шортах і футболці, коротке волосся на круглій голові стовбурчилось, як голки в їжака. Темні окуляри з’їхали на кінчик носа, поверх скелець поглядали червоні очі запійного п’яниці. Або запійного гравця. Машина, зірвавшись з місця, погнала через місто, зневажаючи правила — проскакуючи на червоне й вилітаючи, де можна, на зустрічну. Максим спішив і грубо порушував під самим носом ДАІ, проте жоден міліціонер навіть голови не повернув.

Арсен мовчав. Мокрий рюкзак лежав у нього під ногами. Максим увімкнув радіо; мекнув голосок, запрошуючи в новий нічний клуб. Арсен простяг руку. Пальцями, що втратили чутливість, торкнувся коліщатка — знизив звук у динаміках.

— Що ти хочеш, щоб я робив? — сказав, намагаючись, щоб голос звучав якомога переконливіше. — Я все зроблю. Тільки поверни, як було.

Максим покосився мигцем, і в цьому швидкому погляді Арсенові привиділась повага:

— Не варто вести ділові розмови на ходу. Тобі як мінімум треба переодягтися.

— Максиме, — Арсен з останньої сили боровся з істерикою, яка грозила от-от перетворити його на дурне ревуче чудовисько. — Ти можеш усе повернути?

— Можу… Спокійно. Тобі треба випити чогось гарячого. А може, міцного. Ти щодо алкоголю — як?

* * *

Двері ліфта розсунулись. Права стулка ледь сіпнулась — як завжди. Арсен натис кнопку дзвінка; зсередини потемніло вічко. Тут же відчинились оббиті дерматином двері, мама вискочила в коридор і обняла його.

— Нарешті! Арсенчику, Арсенчику, ми так скучили! Слухай, ти щось мало засмаг… Не пощастило з погодою? Заходь, іди в душ, я поставлю грітися вечерю…

Він зайшов у передпокій, кинув рюкзак на світлу ламінатну підлогу. Стягнув мокрі туфлі, сунув ноги в розтоптані капці. На кухні муркотіло радіо, мама дзенькала посудом, потім визирнула, весела, розрум’янена:

— У нас вимикали гарячу воду, а якраз учора дали знову, прямо до твого приїзду!

— А де тато?

— Вже їде, я йому подзвонила…

Арсен зайшов у ванну. Роззирнувся. Чисті рушники на своїх місцях, зубні щітки у склянці. На скляній поличці з кремами та гелями — забутий МПЗ-плеєр. Він повернув коліща засувки, замикаючись, потім одімкнув, потім знов замкнув двері. Засувка відмикалась і замикалась, корячись правій кнопці миші.

Клац. Клац. Відчинено. Зачинено.

Я так з глузду з’їду, подумав Арсен зовсім спокійно. Від оцього коліщатка. Я його закривав і відкривав мільйони разів. Я виріс у цій квартирі. Клац мишкою — замкнуто. Клац мишкою — відімкнуто.

Він сидів у офісному кріслі, перед великим плоским екраном. Шум води в кухні, мамин голос, дзвінок з передпокою лунали з динаміків.

— Арсене! — покликала мама. — Тато прийшов!

Він тупо дивився на засувку. Зараз відкрито чи закрито? Відкрито. Двері піддалися, корячись натисканню клавіші «W». «W» — вперед. «А» — ліворуч. «D» — праворуч.

Він зразу ж побачив тата посеред передпокою. Тато йшов, сміючись і широко розкривши обійми, як у ранньому дитинстві. Арсен побачив, що майже зрівнявся з ним зростом.

— Привіт, мандрівник!

Тато обняв його, проте Арсен нічого не відчув. Тільки побачив, як на екрані одна намальована фігура обіймає іншу.

* * *

В умивальнику бігла вода. Напівпрозорий струмінь, матове циліндричне тіло, що вперлося верхнім кінцем у чорний отвір крана, а нижнім м’яко розтікається по фаянсу.

Арсен сидів на краю ванни. В його руці була зубна щітка із застиглим черв’ячком пасти на кольоровій щетині. Затиснувши праву кнопку миші, він повертав екран, розглядаючи підсохлі бризки пасти на дзеркалі, і сліди від ганчірки на кахельній підлозі, і власні намальовані босі ноги. Дивно: його ноги босі, на екрані. Його ноги в черевиках, під столом.

У двері ванної — там, на моніторі, — постукали:

— Арсенчику, ти там ще довго? Усе гаразд?

«Так, ма, усе гаразд», — набив він відповідь у віконці чату.

— Точно? — голос у навушниках звучав тепер стурбовано. — Арсенчику, ти якийсь пригнічений, що сталося?

«Я втомився… Зараз вийду».

— Не лякай їх так, — сказав Максим.

Максим був поруч, за два кроки. Ближче, ніж намальовані батьки. У цій кімнаті з моніторами на стінах Арсен бував уже не раз. Зараз монітори працювали всі: ходили тіні. Брели люди з метро, брели покупці уздовж стелажів магазину, на загальному плані якоїсь транспортної розв’язки червоним виділялися машини, які перевищують швидкість. Максим насвистував, і Арсен, щоб не чути його, щільніше притискав до вух поролонові навушники.

— Не лякай їх, — вкрадливо повторив Максим. — Виводь персонажа з ванної. Вони подумають казна-що.

«Виводь персонажа…»

Арсен клацнув мишкою по дверній засувці. Відчинилися двері, й на екрані з’явилася мама, стривожена, у важкому бірюзовому халаті:

— Арсенчику, ти здоровий?

Рухом миші він змусив намальованого хлопчика на екрані торкнутися плеча намальованої жінки:

«Усе клас. Спати хочеться…»

— Пів на десяту вечора! Ти ніколи так рано не лягав. Поміряєш температуру?

«Можу, — написав Арсен у віконці часу. — Нормальна».

Він повів персонажа у свою кімнату, вклав у ліжко і з головою вкрив ковдрою. Екран стемнів: вимкнули світло в коридорі, мама й тато про щось говорили на кухні, але слів не можна було розібрати, навіть збільшивши звук до максимуму. Арсен стяг з голови навушники й згорнув вікно. На робочому столі в Максима була лісова галявинка з височенними ірисами, ліловими та бузковими.