Цифровий, або Brevis est - Страница 52

Максим мовчки відсунув від нього клавіатуру й поставив на стіл склянку зі звисаючою на ниточці етикеткою заварного пакетика:

— Обережно тільки. Клаву мені не залий.

— А я тобі довіряв, — тихо сказав Арсен.

— Правильно робив, — Максим дивився йому в очі. — Я не збираюся тебе залякувати чи карати. І думки такої не було. Це просто інформація — я хочу показати тобі, пояснити, з чим ти насправді… зіштовхнувся, скажімо так.

— Я не розумію.

— Я поясню. На даний момент тебе вразив вірус. Тобто насправді це значно складніший інформаційний феномен, але я називаю його вірусом для зручності користувача. Це «імовірнісний черв’як»: програма, що пробирається в минуле вздовж стовбура твоєї долі й шляхом непомітної маніпуляції підмінює ймовірності. Отже, п’ятнадцять років тому твоя мама вийшла заміж не за твого батька, а за іншу людину. Зрозуміло, в цієї пари ти народитися не міг. Тому зараз тебе нема, ти — інформаційна флуктуація, і якщо дати системі команду «видалити тимчасові файли», тебе вимете на фіг.

Максим говорив і всміхався. Арсен міркував кришталево-ясно, тільки волосся на потилиці ворушилося.

— Що я повинен робити, щоб усе повернути?

— Чудесно! — Максим потер долоні. — Ніяких сліз, соплів, ніякої рефлексії, тільки дія, браво. Випадок твій серйозний, вірус поганий, він глибоко перебудовує реальність, просто так вилікувати його не можна.

— А якщо я тебе вб’ю?!

— Не поспішай. По-перше, як ти мене вб’єш? Голими руками? Сумніваюся. По-друге, я єдина твоя надія. Є можливість видалити заражений файл і замінити його здоровою копією. Я це для тебе зроблю.

— Зроби зараз. Будь ласка.

— Врахуй, що дівчинка, дочка твоєї мами, реально існуюча людина, піде в небуття.

— Посадиш її перед монітором! Гратись у своє життя!

— Вона мені не потрібна, вона бездарна порівняно з тобою.

— Максе, — Арсен зчепив пальці. — Я здурію. Я вже близько.

— Не здурієш, — Максим усміхнувся кутиками губ. — У тебе прекрасна здатність до адаптації… Зараз я все зроблю, як було.

— Будь ласка!

— Я зроблю. Ти не бійся. На жаль, є неприємна деталь процесу.

— Яка?

— Мені доведеться тебе вбити. Ти — частина зараженого файла.

Максим винувато всміхнувся. Арсен кліпнув, розганяючи враз виниклу темряву.

— Це як ініціація, знаєш? — Максим досі тримав усмішку. — Іноді, щоб народитися заново, треба вмерти.

Контракт, подумав Арсен з найгіркішою іронією. Тато ще підписав… Тренінг… Фірма… Маніяк!

Він забарився ще мить, розслабившись, вводячи ворога в оману, а потім одним різким рухом підхопився, зірвався, кинувся до дверей. Офісне крісло від’їхало, обертаючи п’ятеро коліщат, і гахнулося об стіну. Зачувши ворога за плечем, Арсен різко рвонув убік і вгадав — Максимові пальці зісковзнули з рукава теніски, не встигши зачепитися. Арсен перескочив через стіл, комп’ютерна миша зірвалася й зависла на проводі. Арсен кинувся до дверей: там люди… Офіс… Служба безпеки… Не може бути, щоб усі вони були в змові, цього не може бути…

Його схопили ззаду за комір. Арсен вирвався з теніски, затріщала тканина й посипалися ґудзики. До дверей лишалося три кроки…

Його перехопили ліктем за горло — згином руки, як скобою, за шию. Арсен засіпався, вчепився в цю руку нігтями, потім, викрутившись, зубами; його жбурнули назад, перекинули на стіл, так що посипалися градом кулькові ручки, скріпки, запальнички, брязнула коробочка мобільного телефону, Арсен побачив над собою стелю й Максимове лице. Яке щастя, що Максим не посміхався цією своєю маніяцькою посмішкою, — Максим був злий, лютий і навіть розгублений. Крізь жах, що придавив Арсена, пробилася проміннячком думка: не все втрачено.

— Рятуйте! На до…

Холодні й дуже тверді, мов гумові, пальці зімкнулися в нього на горлі. Він закричав тепер од болю, та вирвався тільки хрип. Зірки — цього разу не намальовані — застрибали перед очима, а потім світ остаточно потемнів, Арсен провалився в темряву, у безпросвітний жах, у кошмар…

І сів на ліжку. Серце вистрибувало, піт лив з лоба, майка промокла, і хтось дихав поруч, наче в астматичному припадку. Арсен не відразу зрозумів, що це він так дихає, це його дихання схоже на свист розірваних міхів.

Він був у своїй кімнаті. Онде стіл, онде комп’ютер, книжкова полиця, підручники нерівним строєм. Ось темно-синя шеренга — повне зібрання класики. Ось «Бібліотека пригод», кольорові томи з витертим золотим тисненням. Ось незачинена шафа, светр звісив зі щілини рукав, торкаючись підлоги, ніби низько вклоняючись. Ось абажур; наполовину запнуті картаті штори… Килим зі слідами від щітки пилососа… Під столом, біля самої стіни, кулька від пінг-понгу, яку мама не помітила, прибираючи…

Звичайний порядок предметів, звичні обриси за вікном, запах власної спальні подіяли на Арсена, мов укол сильного знеболювального. Годинник на стіні, на який уранці насамперед падав його погляд, показував десяту. Десяту ранку? Вечора?!

Він устав. Тіло не слухалось, наче після довгої хвороби. Підійшов до вікна. Майже стемніло, по доріжці вздовж будинку йшов сусід з вівчаркою на повідку, коло кафе «Агат» на розі стояли дівчата в міні-спідницях. Десята вечора…

Він прислухався. На кухні упівголоса говорили тато й мама: говорили, боячись розбудити його, Арсена. Здається, тривала розмова, яку він уже чув — у навушниках біля монітора…

Він обмацав себе. Ребра здіймалися й опадали, серце змушувало здригатися майку на животі. Він був живий, не намальований, він був собою, жодних сумнівів.