Цифровий, або Brevis est - Страница 53

К оглавлению

53

Він визирнув у передпокій. Це був передпокій його дому, знайомий до дрібниць; рюкзак валявся на тому самому місці, де намальований Арсен його кинув, зате мокрі туфлі мама протерла й набила сухими газетами, щоб повернути їм форму. З кухні долинав запах свіжих котлет — мама спішила насмажити їх на завтра. В Арсена завжди слина текла від цього запаху, але зараз від думки про їжу зробилося погано. Він підтис пальці ніг на вологій підлозі — тут недавно пройшлися вогкою шваброю, кахлі ще не висохли…

Задзижчало, ніби величезний джміль. Ж-ж-ж… Ж-ж-ж… Арсен заново спітнів — і тільки через секунду збагнув, що це всього-на-всього телефон, поставлений на вібродзвінок. Телефон дзижчав і посмикувався у внутрішній кишені куртки.

Арсен його вийняв — і трохи не впустив на підлогу — така слизька виявилася рука.

— Ти що, кретин?! — гаркнув Максим у слухавці. — Що за цирк ти мені влаштував, га?

Отоді-то Арсен уперше й заплакав.

Розділ четвертий
Маніпулятор

— Не треба так з собою носитися! Бідненький, маленький, любесенький син у батьків! Ото всі ви так — інтелектуали, світочі, а щойно намітиться загроза вашій дорогоцінній шкурі — рятуйся, хто може. Світ пропадай, а мене не займайте…

Максим говорив роздратовано й не дивився на співрозмовника. Джип потонув у пробці й виринати не збирався. Арсен мовчав.

П’ять хвилин тому Максим підібрав його на розі біля кав’ярні «Агат». Арсенові простіше було б зійти на ешафот, аніж іще раз сісти в цю машину. А не сісти — теж неможливо.

Сліди ін’єкцій? Арсен обшукав себе всього, слідів уколу не знайшов, проте це нічого не доводило. Чи те все, що з ним сталося — то була галюцинація? Можливо. А може, й ні. Найбільше на світі Арсенові хотілося, щоб Максим ніколи більше, ніколи в житті йому не дзвонив. Він одімкнув мобільний телефон і не підходив до домашнього, він прикинувся хворим і не виходив з дому, і так минуло три дні, поки нарешті вдень, коли батьки були на роботі, у двері задзвонив листоноша. Арсен відмовився відчиняти й розписуватися за телеграму, та листоноша все одно залишив її у дверях: «Ну що ти, як маленький? Не бійся, ввімкни телефон!»

— …Ну, чого ти на мене сердишся? Я обіцяв, що все зроблю? Зробив… Якби ти не гарячкував, якби дослухав до кінця — то й заснув би миттю у мене в офісі, прокинувся б удома — свіжий, мов роса. Ні, треба вчиняти істерику, кусати мене, бити, ти ж уже здоровий дядько… От хрін собачий! Якось пізно мені дебютувати в ролі Отелло, я офісний працівник! Слабкий! Слабенький!

Машина прокотилася двісті метрів і знову зупинилася перед світлофором.

— Ну, серйозно, Арсене, — сказав Максим іншим голосом. — Ну, пробач мені. Я аж ніяк не хотів тебе налякати. Просто я, через специфіку, геть не боюся смерті. Тому мені весь час здається, що й інші — теж.

— Через яку специфіку? — липкими губами запитав Арсен.

Максим дивно всміхнувся:

— Відважний я. Майже як льотчик-випробувач… Ось, узяти хоч би цю аптеку.

* * *

Маленька аптека була в неділю закрита, але сторожиха, що сиділа всередині, радісно відкрила засув, щойно побачила Максима. Максим відпустив її додому — відпочивати, замкнув вхідні двері, ввімкнув світло у вузькому коридорчику й пройшов у його торець — у кабінет завідувачки. Відімкнув двері ключем на зв’язці. Впустив Арсена.

У крихітному кабінеті було прохолодно й пахло йодом. На столі валялися канцелярські дрібниці, рекламні листівки, стояв древній пластмасовий телефон на крученому шнурі. Комп’ютер здавався ровесником телефону. Зате над дверима містився екран спостереження. Максим клацнув пультом, з темряви виступив зал аптеки — порожній. Можна було розрізнити тіні перехожих, що проходять надворі, за вітринним склом.

— Отже, — Максим сів за стіл завідувачки. — Арсене, що ти хочеш найбільше?

— Зіскочити, — сказав Арсен. — Вийти з гри.

— Розумію. Ти злякався.

— Я хочу… хотів би зіскочити.

— Ти запитав мене недавно: «Що я повинен робити, щоб усе повернути?» І був готовий узагалі на все… Було?

— Максиме, — Арсен зібрався з духом. — Рабська праця неефективна.

— У якому сенсі?

— Ти можеш мене примусити. Я вірю. Ти сильніший. Ти взагалі можеш мене, — Арсен осікся, — розмазати по стіні. Але навіщо? Послухай… Якщо ти піймав мураху, і мураха просить тебе — людським голосом — просто візьми її і відпусти. Просто. Не чави між пальцями. Може, все-таки можна відпустити? Щоб потім приємно було згадати? Це ж найвищий прояв влади над живою істотою — її відпустити…

Максим поперхнувся:

— Ну, ти маніпулятор… Жаль, я диктофона не взяв. Ти так говориш — серце щемить.

Арсен відвернувся. На стіні висів календар з квітами, Арсен побачив орхідеї й згадав Аню. Де вона зараз?

— Припустімо, — подумавши, сказав Максим. — Я вклав у тебе так багато сили й ресурсів, а головне, свого дорогоцінного часу… А користі не одержав ніякої, одні витрати, розумієш? Це наче будуєш, будуєш будинок, уже дах кладеш, а будинок бере та й каже тобі: я маю інші плани, я хочу піти.

Арсен затримав подих.

— Шкода, — промимрив Максим. — З другого боку… Ну то й що, як мені чогось шкода. Домовмося: сьогодні ми з тобою працюємо… Тільки сьогодні. А потім я тебе відпускаю.

— Справді?! — Арсен спалахнув і одразу ж згас. — А мої батьки…

— З твоїми батьками, з родиною, з усім, як є, без питань. Але сьогодні ти працюєш зі мною, скажімо, десь до восьмої години… Годиться?

— Так, — швидко сказав Арсен.

— Тоді, будь ласка, піди зараз отуди, — Максим кивнув на монітор, — і принеси якийсь предмет. Запам’ятай, де лежало, щоб потім повернути.

53