Цифровий, або Brevis est - Страница 54

— Будь-який?

— Абсолютно… Секунду.

Максим вирвав аркуш з блокнота завідувачки, залишеного на столі, і її ж ручкою щось на ньому написав. Згорнув трубочкою:

— Поклади в кишеню сорочки. Не читай.

Арсен сунув папірець у нагрудну кишеню, вийшов у зал аптеки й уперше в житті опинився за касою, на місці аптекаря. Касовий апарат був замкнений. Арсен постояв, оглядаючись і мимоволі уявивши собі, як це — ціле життя простояти тут, щодня бачити очі за каламутним склом і руки з м’ятими папірцями… Велика місія — продавець ліків. Відпускаючи аспірин, ти робиш людство кращим…

Яскрава коробочка на полиці привернула його увагу: якісь вітаміни. «Супрадин». Арсен узяв одну упаковку з ряду таких самих і повернувся в кабінет завідувачки.

— Вітаміни, — сказав, вивантажуючи здобич на стіл перед Максимом.

— Тепер прочитай, що я написав.

Арсен витяг папірець. «Супрадин», — було надряпано посеред аркуша.

Арсен помовчав.

— Я повинен здивуватися? — запитав нарешті.

— Повторимо для чистоти експерименту?

— Навіщо? Я вірю. Ти вмієш. У світлі того, що ти вже зі мною витворяв, ці фокуси якісь… дитячі.

— Це не фокуси. Сходи ще раз і зверни увагу на момент вибору. Запам’ятай, що ти думав і що почував. Це важливо.

Арсен не став сперечатися.

Максим написав щось на папірці. Крокуючи похмурим коридором, Арсен раптом запитав себе: я ж іще не зробив вибору. Чи можу я його обдурити? Переграти?

Він торкнувся папірця в кишені. Аркуш звичайний. Ручка звичайна. Не можемо ж ми вірити, що написане змінюється залежно від того, що я беру в руки? Хоч після того, що зі мною було, ми можемо вірити у що завгодно… Нехай. Досі Максим виконував обіцянки — так хочеться повірити, що й цього разу. Що в його обіцянці відпустити Арсена не криється підступ. Так хочеться вірити…

Він вийшов до полиць, подивився на ліки від кашлю, виставлені на вітрині, й сказав про себе тричі: «Я візьму «Лазолван».

Простяг руку. Взяв прямокутну коробку з пляшечкою всередині. Що тепер написано на коробці? «Лазолван»?

Він заплющив очі. Не дивлячись, намацав щось легке на полиці, взяв і поніс, і очі розплющив тільки потім, щоб не налетіти на одвірок. Простяг Максимові:

— На.

Як і раніше не дивлячись на принесену пачку, витяг з кишені папірець. Прочитав — «Смекта».

Подивився на свою здобич. Це була коробочка з порошками. «Смекта».

— Папірець працює дисплеєм. Ти міняєш текст.

— Та де там! Дурнику… Ходімо, нам потрібний хтось сторонній.

Максим одімкнув двері аптеки, вийшов надвір і через хвилину повернувся з дівчинкою років десяти. Арсен внутрішньо застогнав: дурне, дурне, хіба тобі батьки не казали, що не можна ходити з незнайомцями в непрацюючі аптеки? Що з незнайомцями взагалі не можна розмовляти?!

Дівчинка згоряла від цікавості. Арсен подумав, що вона не винна. Він сам, щойно познайомившись з Максимом, сідав до нього в джип, їздив з ним в офіс і нарешті попався. Чого ж дівча винуватити?

— А справа така, — воркотав Максим. — Знімаємо рекламу аптеки, ти просто йдеш у зал і береш, що захочеш. Тільки наперед не кажи, що візьмеш! А за це отримаєш приз од фірми. Готова?

Утрьох у кабінеті завідувачки було вже тісно. Максим підсунув Арсенові блокнот:

— Напиши ти. Ти пам’ятаєш, що там є?

Арсен написав: «Олівець». Він точно пам’ятав, що коло каси, у щілині прилавка, завалявся недогризок олівця, зелений, зі слідами зубів. У першому класі в Мар’яни Чабан теж була дурна звичка — гризти олівці…

— Давай, — Максим кивнув дівчинці.

Через секунду вона з’явилась на екрані. Стала за касою, як перед тим Арсен, видно було її скуйовджену потилицю. Потім вона повернулася до полиць і опинилася лицем у камері. Хоч і тьмяний був екран, та Арсен розгледів хитрі іскорки в її очах. Дівчинка була не боязка.

— Тепер дивись, — Максим вийняв з кишені стару мишу з обрізаним шнуром. — Де там той олівець?

Мишка ледь помітно ворухнулась під його долонею. Арсен примружився: на екрані не було курсора; дівчинка взяла з полиці якусь пляшечку, поставила на місце, повернулась до касового апарата.

— Ну, скажи мені, де олівець? А то вона до ранку вибиратиме…

— Біля каси зліва.

— Бачу…

Ворухнулася мишка. Дівчинка взяла олівець і зникла з екрана. Почулися її кроки в коридорі. Максим сховав мишку в кишеню.

— Ось, — дівча зайшло, тріумфуючи. — Ви сказали — що завгодно, я й принесла що завгодно…

— А ми тебе перехитрили, — Максим простяг їй папірець. Дівчинка насупилася й одразу просвітліла:

— А ви бачили, що я брала, і написали!

— Добре, тепер записку покладемо тобі в кишеню, ти з нею підеш, тільки цур-п’ять, не підглядать! Арсене, напиши…

Арсен тупо дивився на папір. Усі назви ліків вилетіли в нього з голови. Він написав «Аспірин». На останній букві ручка перестала писати.

— На, — Максим згорнув папірець і поклав дівчинці в кишеню джинсової спідниці. — Не підглядати, я побачу!

Дівча пішло в коридор. Максим одразу ж крикнув: «Не підглядати, все бачу!», — і кроки, що було притихли, відновилися. Дівчинка з’явилася на екрані. Рука її тяглася до кишені.

— Усе бачу!

Дівчинка покосилася на камеру і взяла в руки, як перед тим Арсен, упаковку «Лазолвану».

Максим ворухнув мишкою на столі.

Дівчинка відбігла до самого краю стелажів. Схопила перше, що їй трапилося, поставила на місце, схопила ще щось, поставила на місце, нарешті схопила білі таблетки в упаковці й підтюпцем повернулася в кабінет.

Лице її розцвіло, коли вона прочитала папірець, вийнятий нарешті з кишені: