Цифровий, або Brevis est - Страница 56

«Правда».

— Додам: ти мені потрібний надзвичайно. Ти носій рідкісних якостей. Винятково талановита дитина.

«Правда».

— Якими можливостями?

— Одну з них, найпростішу, ти зараз тестуєш. Подобається? — Максим крутив мишею над головою, так, що аж свистіло. Він знову був схожий на маніяка.

— Ти маніяк? — вирвалося в Арсена.

— До певної міри… Жартую. Для тебе я цілком безпечний. Я не заподію тобі зла.

«Правда».

Арсен прислухався до себе.

— А тренінг, що ми проходили… Усі ці локальні іграшки, «шуба», війна в піонерському таборі… Це ж не тренінг був насправді?

— Що на етикетці, те й у коробці. Тренінг, так, добір, так. Просто в усі подробиці експерименту вас не втаємничували. Ця «шуба», наприклад, узагалі сміх, — хто ж захоче використати для входу у віртуальну реальність стільки барахла й заліза?!

«Правда».

— Де зараз Толік і Аня?

— У таборі.

«Правда».

Арсен зажмурився. Що я питаю всякі дурниці, до чого тут Толік і Аня… Я повинен запитати про головне, поки в мене є ця можливість…

— Хто ти такий, Максиме?

— Ого, а я сподівався, що слона ти якраз і не помітиш… Тобто забудеш про дещо запитати, а ти не забув…

— Не відповіси?

— Ну, якщо обіцяв… Я не людина.

— Я помітив. Хто ти?

— Те, що ти бачиш перед собою, — білкова істота, термінал, за допомогою якого я з тобою спілкуюся.

«Правда».

Арсен довго сидів мовчки. Крапелька холодного поту повзла по спині, мов мандрівник по кам’янистій рівнині, повільно, але неухильно.

— Арсене? Ще щось питатимеш, чи на сьогодні годі?

— Ти обіцяв мене відпустити.

— Я відпущу, — м’яко сказав Максим. — Якщо ти цього захочеш.

«Правда».

Арсен насилу вдихнув. Ребра стислися, наче їх паском стягли, і дихати було важко.

— Можна, я візьму води?

— Авжеж. Ти нервуєшся. Хочеш вбудований регулятор емоцій?

— Це як?

— Сервісна утиліта, невелика, не зачіпає вищої нервової діяльності, але чудово регулює периферію.

— Н-ні. Я не впевнений.

— Та не бійся. Це не наркотик, це не імплантат. Якщо є бажання, його легко видалити. Наче нова заставка на монітор: погрався, стер.

«Правда».

— А віруси? — Арсен дивився на холодильник, не наважуючись устати й підійти. — Ви… ти казав про віруси… Те, що зі мною сталося… «Імовірнісний черв’як»…

Максим неквапливо відкрив дверці холодильника, вийняв пляшку соку, струнку, мов вежа, із зеленими яблуками на етикетці, які чомусь нагадали Арсенові голі зади:

— Тобі сік чи воду?

— Воду, будь ласка.

Максим глянув на пляшку і, мабуть, Арсенова асоціація передалась і йому:

— Вибач за вульгарну аналогію, проте свобода сексуальних контактів загрожує епідемією. Де вільно поширюється інформація — там, зрозуміло, з’являються віруси, — він узяв з полиці мінеральну воду. — Вода — це добре, а чай питимеш?

Це був не сон і не марення, подумав Арсен. Мене не накачали наркотиками, як я спочатку надіявся. Я справді грався у своє життя, сидячи перед монітором, як перед цим грався в сотні інших ігор. А потім мене вбили тут, у цій кімнаті, і замінили мою долю збереженим файлом. Цікаво, де тепер мій труп?

Забулькав електричний чайник.

— Це так, я винний, я тобі свідомо підсадив важкий вірус, — Максим зітхнув. — З виховною метою. Перестарався, так. Але ти сам мене спровокував, маніпуляторе. Навіщо вирішив вийти з гри? Тобі ж було цікаво?

— Я в такі ігри не граю!

— Ти злякався. Боягузик. Я психонув, я винний, я попросив пробачення. І я ж усе повернув, як було, на першу вимогу? Чи ні?

«Правда».

— Ти можеш усе? — пролепетав Арсен. — Абсолютно все?

— Авжеж ні. Я не можу скасувати закон збереження енергії, а це такий шлагбаум на шляху, що рятуйся, хто може.

«Правда».

— Як мені вимкнути цю штуку?

— Візьми будь-яку мишу від непрацюючого компа. Можна таку, як у мене, — Максим підкинув свою мишу. — Можеш вирізати з дерева чи виліпити з пластиліну. Заплющ очі й уяви собі інтерфейс… Робочий стіл… Що ти хочеш зробити?

— Відімкнути підтвердження «правда». Щоб діяла тільки «неправда».

— Уяви собі панель, на ній іконки або кнопки. Наведи курсор і клацни.

Арсен оглянувся. Максим кинув йому мишу, Арсен упіймав в останню мить.

— Давай.

Арсен установив мишку на столі. Заплющив очі. Нічого не уявлялося.

— Я нічого не бачу.

— А це не галюцинація, щоб отак просто являтися! Вмикай силу уяви, вмикай зорову пам’ять. Не вдається — намалюй спершу на папері. Намалюй екран, який тобі потрібно, запам’ятай. Потренуйся. Потім заплющуй очі, бери мишу і вперед.

Арсен знову заплющив очі. Уявив собі дві цеглини, на лівій нерозбірливий штамп цегельні, на правій — довгий напис фломастером: «Вимкнути розпізнавання правди?»

Він ворухнув рукою із затиснутою в ній мишею. Спрацювали одночасно рухова й зорова пам’ять: перед заплющеними очима метнувся курсор. Ковзнув по лівій цеглині. Та освітилася й одразу ж згасла. Освітилася права. Арсен натис вказівним пальцем на кнопку миші, почувся явний клац, напис змінився. «Ввімкнути розпізнавання правди?»

Арсен розплющив очі. Максим поставив перед ним склянку з водою та чашку чаю.

— Вийшло?

Арсен випив воду до дна. Перевів дух. Максим, наспівуючи під носа щось попсове, розвалився в кріслі, закинувши ноги в кросівках на стіл. Підняв пульт, один за одним почав умикати монітори на стінах: запрацював той, що транслював картинку супермаркету, і той, що стояв коло Інтернет-клубу, і коло переходу метро, і ще якийсь — з’явився офіс, де горбилися за столами однакові сірі люди. Три камери стояли над трьома банкоматами: на одному екрані йшли віддалеки перехожі, на іншому жінка тицяла пальцями в кнопки, набираючи код, на третьому стояв, переминаючись, підозрілий хлопець у линялій футболці та кепці, насунутій майже на кінчик носа.